На цім стою

500-років Реформації 7 березня 2017 0 84

Хіба можна забути те видовище на національному телебаченні – погоня за великим О. Джей Сімпсоном у 1994 році, коли телекамери було націлено на отой білий Форд Бронко при виїзді з Лос-Анджелеса – між Лос-Анджелесом і Сан-Дієго, – за кермом того білого Бронко – Ел  Коллінз, О. Джей Сімпсон приставив пістолета йому до голови, а позаду нього, у цій, так званій повільній погоні, – ціла валка поліцейських машин; і одною з неймовірних речей у цій картині, яку багато хто з нас спостерігав по телебаченню, було те, що безліч людей, почувши про цю подію і про маршрут цієї армади, почали вишиковуватися вздовж автомагістралі. Багато хто підбадьорював О. Джей Сімпсона і тримав плакати зі словами „О. Джей, уперед!” – як ота бабуся колись у рекламі фірми Герц, – коли він мчав через аеропорти, чи як його фанати – коли він промчав понад 2000 ярдів за один лише сезон в НФЛ. Хіба це можна забути?

Знаєте, мені цікаво, про що ви думали, дивлячись на це. Я вам скажу, про що подумав я, бо, мабуть, я – єдиний у світі, кому спала на думку така асоціація.  Я подумав про те, що сталося в 16-му столітті, в році 1521. Дозвольте прочитати вам запис про те, що трапилося 16 квітня того року – 1521 – у місті Вормсі в Німеччині. Ось що пише один історик: „Вранці шістнадцятого квітня почулися звуки сурми, і натовп посунув до воріт, коли прогуркотіла пишна кавалькада знаті й лицарів, а позаду – невеликий критий візок виїхав, похитуючись,  з-за рогу. Юрба зглядалася і бурмотіла щось до чорного ченця, який відповідав їй поглядом метких сяючих очей”.

Інші історики розповідають нам, що цей невеликий критий візок, запряжений трьома кіньми, привіз Мартіна Лютера і декого з його колег з Віттенбергу, – це була подорож, що зайняла добрих 14 чи 15 днів – тим невеликим критим візком. Це була подорож, для якої імператору довелося видати Мартіну Лютеру охоронну грамоту, котра захищала його від арешту чи ув’язнення, щоб він міг особисто постати перед найвищим трибуналом, який тільки міг бути скликаний у Священній Римській Імперії того часу.  Трибунал мав відбутися у Вормсі, і Лютера викликали імператор і Папа, власті церковні і власті державні, аби він став перед судом за свої доктрини, що їх він викладав у своїх лекціях і книжках. Це був найвищий момент кризи в історії церкви, коли церква зібралася, щоб поквитатися з отим дисидентом у своїх лавах, але до цього моменту в 1517 р. Лютер вже став для людей народним героєм. Вартові стояли на вежах замків і дзвіницях церков, і саме вони подали сигнал горністові грати у горн, чи то у сурму, коли Лютер ще був у своєму візку, ще не видимий людям у місті.  Заграла сурма, сповіщаючи про його приїзд, і щойно вона заграла, з-за рогу виїхав цей невеликий критий візок, що віз Мартіна Лютера.

А як же почувався Лютер, їдучи до Вормса у цій справі? Гордон Рупп, експерт з лютеранства, робить таке спостереження. Рупп каже: „Це була кульмінація багатьох місяців внутрішньої боротьби, бо Лютер не був галасливим фанатиком зі шкурою носорога. Глузування, якими його обсипали вороги, знаходили відгук у болючих питаннях, котрі він ставив сам собі” і, повторюючи Лютера, Рупп каже: „Як часто моє тремтяче серце здригалося від страху? Невже ти один мудрий? Невже всі інші помиляються? Невже стільки століть пройшло в невігластві? А що, коли помиляєшся саме ти і тягнеш інших за собою до гріха, до вічного прокляття?” Ви бачите, яке питання мучило Лютера в той час. Не в тому була його мука –  „Чи виправданий я самою вірою?” або „Невже я ніколи не знатиму миру через Божий гнів і лють?” Ні, він запитує себе: „Чи правий я? Чи можуть стільки людей помилятися? Хто я такий, щоб повстати проти всіх цих людей, всієї цієї традиції і всієї цієї влади?”

Однак Лютер прийшов до цього питання не сам. Багато чого відбулося в період між опублікуванням 95 тез і скликанням цього зібрання у Вормсі 1517 року.  У той час Лютер нажив неприємностей з церковними властями і просив надати йому можливість вступити в полеміку, чи то в дебати, з кимось із  найбільш освічених церковних теологів, і відбулися дві дуже важливі зустрічі – одна в Лейпцигу, інша в Аугсбурзі, де Лютер вступив у полеміку з двома найважливішими персонами в церкві того періоду. Один з них був Мартін Екк, інший – кардинал Каєтан, – безсумнівно, двоє з трьох найвидатніших теологів римо-католицької церкви шістнадцятого століття. Під час цієї дискусії і Екк, і Каєтан у своїй полеміці з Лютером намагалися показати Лютерові, що його погляди на доктрину виправдання суперечили деяким догматам церкви попередніх церковних соборів. І в одному з випадків Лютер був змушений визнати, що його погляд насправді відрізнявся від догматів церкви. І тепер поставало таке питання: „Отже, якщо твої погляди відрізняються від догматів церкви, значить, ти неправий і ти повинен підкоритися владі церкви”. А Лютер відмовлявся зробити це,  за що і був затаврований як Гусит на згадку про Яна Гуса, Богемського реформатора з Чехословаччини, якого спалили на вогнищі за подібну розбіжність думок ще за сто років до того. І ось тепер порівняння з Яном Гусом було для Лютера наче похоронний дзвін; та в міру того, як дебати ставали все глибшими, Лютерові доводили, що він іде не лише проти певних догматів церковної традиції, – він іде і проти вчення самого папи, і коли Лютерові висловили це, він підтвердив, що, на його думку, навіть папа може помилятися. Таким чином було продемонстровано, що Лютер повстав і проти церковних соборів, і проти найвищої влади – первосвященика церкви. І щойно ці представники церкви продемонстрували, що Лютер зайняв ось таку безкомпромісну позицію, вони доповіли про це папі, внаслідок чого Лютера було піддано анафемі, відлучено від церкви, і папська булла, що засуджувала Лютерову позицію, називалася „Exsurge Domini”.

Якщо ви знайомі з формою папських енциклік, то ви знаєте, що у назві енцикліки наводяться перші слова того, про що йдеться в енцикліці. Отже, в цьому випадку „Exsurge Domini” були двома першими словами тієї папської енцикліки, яка засуджувала Лютера, і означають ці слова „Повстань, о Господи!”. Це був заклик папи до Христа втрутитися і врятувати церкву від ганебного впливу Мартіна Лютера. Далі він продовжував: „Повстань, о Господи! Дикий вепр вирвався на волю у Твоєму винограднику”. Отже, Лютер був приречений, як дикий вепр – дика тварина, що руйнувала Божий виноградник своєю впертою непоступливістю щодо доктрини виправдання вірою.

Тепер ви бачите, що в отих дебатах, в отих дискусіях Лютера весь час громили ось цим питанням: „Та за кого ти себе маєш? Хто ти такий? Я знаю, ти доктор теології і все таке. Ти далеко не дурень, але хто ти такий, щоб кидати виклик усій церковній владі?” Далі, часто, говорячи про Реформацію, ми кажемо, що в Реформації було дві основні підвалини; історики розділяють матеріальну підвалину й формальну підвалину, і зазвичай на письмі стисло позначають їх двома латинськими ключовими словами: слова “sola fide”, котрі більшість із нас чули, означають „самою вірою” і прийшли з дискусії стосовно виправдання, і інші слова “sola scriptura”, що означають „самим Писанням”, – з дебатів щодо влади церкви. Якою є та найвища влада, що зв’язує свідомість християнина? Може, це і Писання, і церковна доктрина? Може, це сама лише церковна доктрина, а може саме лише вчення Писання?  Ну, Рим казав, що і Писання, і церковна традиція зв’язують сумління віруючого. Лютер же казав: „Ні, тільки Слово Боже має ту найвищу владу, щоб зв’язати сумління Святого Письма”, і оскільки вони не могли розв’язати цієї суперечки, то значна частина дискусії відхилилася від центральної теми виправдання, і вони почали казати: „Гаразд, чиєю владою, Лютере, ти смієш проповідувати це?” І Лютер сказав: „Владою Святого Письма. Так, я можу не погоджуватися з папою чи з церковним собором, але доведіть мені, що я порушую Святе Письмо, і я змінюся за один удар серця”.

Але знов-таки, Лютер насмілився розуміти Писання і тлумачити Писання у спосіб, відмінний від  того, як церква тлумачила Писання, а отже потрапив у велику халепу, поставивши під сумнів владу церкви; і знов-таки, саме це Екк і Каєтан підкреслювали у цих дискусіях і доповідали Римові, що „Лютер не упокорюється перед церковним трибуналом”. І от врешті решт криза закінчується оцим великим трибуналом у Вормсі. І знов Лютер запитує – він каже: „Як часто моє тремтяче серце здригалося від страху. Невже я один мудрий?”  Він відверто поговорив з Філіпом Меланхтоном, який був у нього старостою студентів, другом і товаришем. Він сказав: „Я вступлю до Вормса під рукою отця мого, Христа, всупереч воротам пекла”. А своєму другові Спалатену він сказав: „Я йду, мій Спалатене, і ми увійдемо до Вормса всупереч воротам пекла і силам неба”. Пізніше, згадуючи, що відбувалося, коли він прибув до міста, Лютер казав: „Фактично, про відлучення було вже оголошено в кожному місті, так що навіть сам герольд запитав, чи я все ще збираюся їхати до Вормса. І хоча насправді я майже фізично відчував страх і душа моя тремтіла, я відповів йому: „Туди лежить мій шлях, навіть якщо там стільки бісів, скільки черепиці на дахах”. Якщо вам доводилося бувати в німецькому місті, то ви знаєте, як багато там черепиці на дахах. Я хочу сказати, що Лютер був дуже пишномовним – „Туди лежить мій шлях, хоч скільки б… навіть, якщо там бісів більше, ніж черепиці на даху”. Але він сказав також: „В душі я тремтів”. Він був фізично слабким, не впевненим, що зможе впоратися із своїм завданням.

Наступного дня, сімнадцятого, відбулося перше слухання. Проходило воно в місці, що називалося „Єпископський суд”, і там, у присутності самого імператора, всіх князів –  князів і церкви і держави – Лютерові було поставлено два питання: „Чи ти, Мартіне Лютере, визнаєш своїми книжки, надруковані під твоїм ім’ям?” Таким було перше питання. І друге – „Чи готовий ти відректися від того, що написав у цих книжках?”

Так, ми бачили кінематографічні версії цього, і в кінематографічних версіях Лютер стоїть у цій величезній залі, а навколо нього сидять усі ці офіційні особи. Його прискіпливо вивчають, від нього вимагають – чи навіть йому наказують зректися, і він устає і, здійнявши кулак догори, каже: „Поки мене не переконають Святим Письмом або очевидним доказом, я не можу відректися. Моє ж бо сумління зв’язане Словом Божим, а робити щось проти свого сумління не є ані вірним, ані безпечним. На цім стою. Боже, допоможи мені! Інакше я чинити не можу”, і тут він вибігає, вискакує на свого білого коня, і їде геть творити Реформацію. Насправді було не так.

Сімнадцятого квітня, коли його викликали до трибуналу і попросили відректися, він відповів на запитання, але вони навіть не змогли його почути, і попросили говорити голосніше, і він сказав: „Чи можна мені трохи часу на обмірковування?”. Він вагався, і суд дав йому 24 години на роздуми. І тоді Лютер пішов до своєї келії у місті і провів ніч у молитві; запис тієї молитви, мабуть, – одна з найбільш зворушливих речей, які мені доводилося читати. Вона розкриває душу наляканої людини, людини, яка відчайдушно шукає впевненості й відваги, аби вчинити правильно. Для Лютера це був його власний Гефсиманський сад, і ось послухайте-но ці слова – деякі слова його молитви. Він молився так: „О Боже, Боже Всемогутній і Передвічний! Який жахливий світ! Поглянь, як він роззявляє свого рота, щоб поглинути мене, і яка мала моя віра в Тебе. О, слабкість плоті й сила Сатани! Якщо я маю сподіватися на якусь силу в цьому світі, – всьому кінець. Похоронний дзвін пролунав, вирок винесено. О, Боже! О, Боже! О Ти, мій Боже, спаси мене від усієї мудрості цього світу. Молю Тебе, зроби це. Ти мусиш це зробити Своєю могутньою силою, бо не моя ця справа. Твоя. Я до цього не маю нічого. Я не маю за що боротися проти цих сильних світу сього. Я б радо проводив дні свої в щасті й мирі, але ця справа є Твоя, і я є Твій, і вона є праведна й довічна. О, Боже, поможи мені! Боже мій, Боже мій, чи чуєш мене? Боже мій, чи не живеш уже? Ні, Ти не можеш вмерти. Ти лише ховаєшся, і Ти обрав мене для цієї роботи. Я знаю. Тому, о, Боже, хай діється Твоя воля. Не покидай мене заради Свого улюбленого сина Ісуса Христа – мого заступника, мого щита, моєї твердині. Моя душа належить Тобі, і я лишатимусь вірним Тобі навіки. Амінь. О, Боже, пошли мені поміч. Амінь”.

А вранці він повернувся до зали, де йому знову поставили запитання, і тут пролунала та відома промова, у якій Лютер сказав: „Якщо ви хочете, щоб я відповідав просто і ясно,  без запалу, однозначно, то ось моя відповідь: Поки мене не переконають Святим Письмом або очевидним доказом, я не можу відректися. Бо сумління моє зв’язане Словом Божим, а діяти проти свого сумління не є ані правильно, ані безпечно. На тім стою. Інакше чинити не можу. Боже, поможи мені”. Уся зала вибухнула гнівом. Лютер, покинувши залу, був таємно викрадений друзями і швидко вивезений до Вартбурга, до замку, де він перебував у подобі лицаря. … де він взявся за переклад Біблії на німецьку. А тим часом розлючений імператор призначив винагороду за його голову, але форму вже було відлито, і ніщо не могло спинити невпинну силу Реформації.

Що ви думаєте про позицію Лютера у Вормсі? Була вона героїчна чи була вона сатанинська? Я вважаю, що це був один із найсміливіших і найгероїчніших виступів на захист Євангелія за всі часи, і він був зроблений чоловіком, насправді наляканим. Але Бога він  боявся більше, аніж людей. Він знав, що казали галатяни. Він написав два коментарі до галатян, і один з них невдовзі по тому, – свій найважливіший коментар. Він знав, що його справа – не людям догоджати, а служити Богові, і той принцип, який він проголосив під час тих подій, був важливим для християн – і тоді, і тепер. Діяти всупереч сумлінню не є ані правильно, ані безпечно. Так, справді, наше сумління може бути введене в оману, ми можемо бути переконані в тому, що не є правильним, але якщо маємо це переконання, якщо ми справді віримо, що певна дія є правильною, ми повинні її виконати.

Але ключем до Лютера є оці його слова: „Моє сумління зв’язане Словом Божим. Я – бранець влади Слова Божого, Влади Святого Письма, і відступитися від цього я не зможу”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five × two =

Інші статті Річард Спрол