Продаж індульгенцій

500-років Реформації 6 березня 2017 0 79

Коли ми думаємо про протестантську Реформацію і ту роль, яку відіграв Мартін Лютер, більшості з нас принаймні відомо про історичну значимість так званих „95  тез”, котрі Лютер прибив до церковних дверей у Віттенбергу. Так от, навколо цього склалася ціла міфологія разом із супутніми непорозуміннями.

Перш за все, прибиваючи ці тези до дверей церкви, Лютер не коїв акту вандалізму. Саме на церковних дверях у Віттенбергу, у тамтешньому університетському містечку, зазвичай вішали оголошення до загальної уваги, і часто університетська професура збиралася (часом неформально) для обговорення насущних питань;  Лютер,  прибиваючи до дверей ці 95 тез, не мав жодного наміру здіймати якусь національну чи міжнародну полеміку. Цією своєю дією він не виступав як особа, що протестує проти чогось, чи як протестант. Насправді він проявив певну обережність у своєму проекті цих 95 тез, написавши їх латиною – мовою академічного світу. І в них він дійсно запрошував професуру до обговорення деяких питань щодо дискусії, що точилася у Саксонії, а та дискусія стосувалася продажу індульгенцій.

Але перш, ніж я повернуся до дискусії навколо індульгенцій, хотів би сказати, що один із історичних парадоксів трапився, з людської точки зору, випадково. Ми знаємо, що врешті решт така річ, як випадковість, взагалі не існує, але з нашої точки зору це таки виглядає як випадок. Хтось із студентів прочитав ці 95 тез латиною, зміст яких спонукав їх до дій; без відома Лютера і без його дозволу ці студенти вдалися до застосування найновішого досягнення тогочасної технології – переносного друкарського верстата п. Гутенберга; ці студенти взяли та й переклали ті 95 тез з латинської на німецьку і потім почали поширювати їх по всій окрузі. Уявіть, у ті часи у них там не було „Федерал Експрес” і всього такого іншого, але протягом двох тижнів трапилося одне з найдивніших явищ в історії церкви. 95 тез були у кожному селі й кожному хуторі Німеччини, і тепер вони вже стали загальнонаціональним питанням. Якось Карл Барт висловився про наміри Лютера у 95 тезах. Він сказав: „У той момент свого життя Лютер був наче сліпець, що піднімається по драбині на дзвіницю; його нога починає ковзати, він починає втрачати рівновагу, розмахує руками (чи принаймні однією рукою розмахує, у той час, як іншою чіпляється за драбину), намагаючись ухопитися за щось і врятуватися від падіння, відновити рівновагу; і ось його рука в темряві ухопилася за мотузку. І коли він потяг за ту мотузку, задзвонив дзвін і розбудив усе місто”. Ось така Бартова аналогія того, що трапилося, коли Лютер вивісив оті 95 тез для внутрішнього обговорення професорсько-викладацьким складом Віттенберзького університету.

Отже, що ж спровокувало появу тих тез? Ну, як я вже щойно згадував, це була так звана полеміка навколо індульгенцій. Так от, якщо ви не знайомі з внутрішнім життям римо-католицької церкви, вам можете бути важко зрозуміти, в чому тут справа, але на той час, у шістнадцятому столітті, церква взялася до грандіозного будівельного пректу – спорудження Базиліки Св. Петра; а щоб збудувати Базиліку Св. Петра, потрібен був величезний капітал; отже, церкві просто необхідно було зібрати гроші.  І ось однією з ідей, що надійшла з Риму і була спрямована на підвищення прибутків церкви, було спеціальне папське відпущення гріхів, доступне тим, хто робить внески до цієї будівельної програми; таким чином, Папа санкціонував продаж папських індульгенцій для цієї конкретної мети.

А ось тут ми повинні бути особливо обережні. Щоб усе це зрозуміти, не слід розглядати цю ситуацію як грубу схему заробляння грошей за аналогією з сучасними теле-євангелістами чи ще чимось подібним; але римо-католицька церква протягом століть    була глибоко задіяна в тодішній сакраментальній системі, і одним із таїнств було таїнство покути (і я присвячу цілу лекцію розглядові цього таїнства, оскільки воно насправді було тією віссю, навколо якої оберталася вся Реформація). Але у цьому таїнстві покути якщо хтось скоїв гріх і прийшов до сповіді, тощо, –  коли він пройшов усі ті кроки, що є частиною таїнства, останнім кроком було виконання якоїсь певної роботи на знак покути, а це могло бути не лише завданням проказати певну кількість разів „Отче наш” чи „Аве Марія”, чи вирушити на прощу; однією з тих справ, які міг зробити грішник, що кається, задля повернення до благодаті, було давання милостині; а сама ідея давання милостині мала довгу історію в християнській спільноті – аж від першого століття;  і вважалося великою християнською чеснотою давати милостиню бідним або притулкам, або церкві, тощо, – безкорисливо; проте церква дуже чітко пояснювала, що давання милостині лише тоді чогось варте для душі того, хто її дає, коли до нього спонукає справді розкаяне і смиренне серце; і коли Папа санкціонував продаж індульгенцій для спорудження Базиліки Св. Петра, він знов і знов пояснював: це не просто дозвіл на продаж індульгенцій, це радше надання людям, які щиро каються у своїх гріхах, можливості виконати спокуту через давання милостині, а в даному випадку давання милостині на спорудження Базиліки Св. Петра призведе до одержання особливого привілею, а саме папської індульгенції.   

То що ж таке папська індульгенція? Щоб повністю зрозуміти це, необхідно мати широке й глибоке розуміння цілої концепції церкви і тієї духовної влади, яка була частиною тамтешньої історичної церкви, а ми не маємо часу, щоб звертатися до всіх її аспектів; скажімо лише, однак, що римо-католицька церква вважає, що у Новому Заповіті Христос віддав так звану „владу ключів”. Ви чули вираз „ключі до Царства”? Вираз „влада ключів” стосується слів Ісуса, звернених до Його учнів: „Які гріхи відпустите на землі, будуть відпущені й на небесах, і які гріхи закріпите на землі, будуть закріплені й на небесах”, і Рим розумів це так, що Христос делегував владу прощати гріхи, принаймні стосовно мирських провин, церкві, і найперше вона була надана Петрові, якого Рим вважає першим Папою і тією скелею, на якій Христос мав намір будувати Свою церкву, – тому часом це називають „ключами Св. Петра”, оскільки Папа виступає наступником Петра ще від початкового положення апостолів. Таким чином, давання індульгенцій  у розумінні Риму було  проявом влади ключів – влади церкви зв’язувати і звільняти, прощати гріхи, дарувати милість.

Але разом з тим, щоб тій людині простився її гріх, вона мала якимось чином одержати певну заслугу, і римо-католицька церква розвинула концепцію під назвою „скарбниця чеснот”, де скарбниця чеснот є сховищем, в котрому зберігаються не лише чесноти Христа, а й чесноти апостолів, чесноти святих, – тих, хто здійснив так звані „надзвичайні” діяння, чи мав такі заслуги, – тобто тих, хто проявив „надзвичайні чесноти”.  Надзвичайну заслугу може заробити той, чиї діяння перевищують вимоги обов’язку (англійською це передається словом supererogatory, частина якого –erogation співзвучна слову irrigation, тобто зрошування полів. Автор підкреслює це, застерігаючи: –erogation, а не irrigation) . Це означає просто – напросто надзвичайні діяння. Рядові християни – усі ми були покликані виконувати діяння, але дуже небагато з нас виконують надзвичайні діяння. Надзвичайні діяння – це такі дії, які виходять за межі вимог обов’язку. Наприклад, про тих, хто добровільно віддав своє життя як мученик, склав своїм життям людську жертву заради справи Христа, кажуть, що вони здійснили надзвичайні діяння.

Так от, уся ідея полягає ось у наступному: для того, щоб людина потрапила на небеса, не проходячи проміжного етапу чистилища, а перемістилася із цього світу просто в рай, вона повинна мати достатню кількість чеснот. Звичайно, людина може бути віруючою і таке інше, але от помирає, не маючи достатньо чеснот, щоб потрапити в рай. Такі люди не йдуть до пекла, вони потрапляють до чистилища, а чистилище – це, якщо хочете, така собі проміжна зона; ми маємо слова „чистити” або „очищення” від того самого кореня. Воно називається „місцем очищення”, де Бог очищує людей, які є недостатньо чистими, аби ступити до раю. Людина може провести в чистилищі два тижні, два роки чи 60 000 років, аж поки дістане стільки чеснот,  скільки потрібно для переходу в рай.

І ось саме звідси й походить індульгенція: деякі святі, що мають чесноти надзвичайні – оці надзвичайні діяння – є святі, які були настільки праведними, настільки доброчесними і настільки достойними ще за свого життя (такі люди, як, наприклад, Св. Франциск та інші), що мали не лише достатньо чеснот, щоб самим потрапити до раю по смерті, але й надмір їх, чи надлишкові чесноти, і ці надлишкові чесноти було потім уміщено до скарбниці чеснот. (Між іншим, щоб ви не подумали, що це просто одне з таких собі дивацтв церкви шістнадцятого століття, я попрошу вас прочитати найновіший римо-католицький катехизис, у якому всю цю систему скарбниці чеснот було знову підтримано і підтверджено вже в наші дні). Але так чи інакше, тут маємо справу з цією скарбницею надлишкових чеснот, котрі церква може знімати й переказувати на чийсь інший рахунок. Отже, коли Папа видає індульгенцію, він бере чесноту з скарбниці і кладе її на рахунок когось, хто її потребує (або кому її бракує) і хто таким чином може скоротити своє перебування в чистилищі і прискорити перехід до раю. Це всім зрозуміло?

Гаразд, потім трапилося ось що: по всій імперії церква розіслала посланців, котрі як представники Риму проголошували і сповіщали про це спеціальне послаблення від Папи, оцю всю нову історію з індульгенціями. Трапилося так, що в Німеччині був досить своєрідний представник церкви, недобросовісний, який усіляко привертав до себе увагу певними слизькими способами, більш характерними для Медісон Авеню, а саме бігав навколо селян, переконуючи їх, що якщо вони щедро даватимуть на цю будівельну програму, то зможуть автоматично звільнити своїх родичів з чистилища. Цього чоловіка звали Вільям Тетцель, і цей Тетцель не давав звичних пересторог, кажучи: „Ось, ви повинні бути насправді щирими і ви повинні насправді розкаюватися”. Він просто був торгашем, який уроздріб продавав церковне прощення, та ще й в обурливий спосіб. Німецькою мовою рекламна фраза, якою він користувався, у перекладі на українську звучала б приблизно так: „Монетка до скриньки (чи казанка) дзвенить – душа із чистилища летить”. Отак Тетцель описував достоїнства свого товару.

Знаєте, мене зачаровує те, що на початках цієї історії з індульгенціями сам Лютер дуже захоплювався перспективою нової видачі папських індульгенцій, і в якийсь момент висловився, що в певному сенсі він засмучений тим, що його мати й батько ще живі на той момент в історії, бо коли б вони вже були померли, то він міг би забезпечити їхнє спасіння, купивши індульгенції, і перемістити їх з чистилища в рай. Отже, Лютер сам пішов і подав милостиню і купив оті індульгенції для своїх бабусі й дідуся. А тут дивний викрутас історії – тільки-но він це зробив, як почало приходити все більше й більше повідомлень про недобросовісну практику Вільяма Тетцеля, тому Лютер і написав ті 95 тез, – не для того, щоб критикувати індульгенції, не для того, щоб критикувати систему спокутування, не для того, щоб критикувати римо-католицьку доктрину виправдання вірою, а щоб боротися з тим, що, на його думку, було грубим, ганебним зловживанням. На той час він ще був вірним сином церкви і намагався завадити отому Тетцелю – заплямувати саму церкву.

Однак посеред своїх досліджень, тлумачень і підготовки до виправлення зловживань, Лютер почав переоцінювати всю систему індульгенцій; він намагався збагнути, як можна узгодити цю концепцію чеснот з доктриною виправдання самою вірою, яку він прочитав у Новому Заповіті, і в нього з’явилися серйозні сумніви щодо всієї сакраментальної системи, на яку покладалися люди заради свого власного спасіння.  Тобто я маю на увазі, що Лютер любив таїнства – не зрозумійте мене хибно, – але він бачив зловживання, які його глибоко непокоїли, і що більше він аналізував видиму грань цих зловживань, то глибше його гостра й чутлива теологічна думка проникала в суть, в саму серцевину  доктрин, які були частиною всієї цієї системи,  то більш стривоженим він був практикою і теологією, що стояли за самим даванням індульгенцій. І звичайно ж, як тільки ті 95 тез, у яких були викладені деякі з його тривог, розповсюдилися по всій країні, ситуація почала загострюватися швидко, напружено, шалено; як це часто буває в теологічних дискусіях,  дві сторони починають глибоко копати, і занурюються все глибше, глибше і глибше. Але знов-таки, Лютер не хотів образити церкву. Він чесно намагався очистити її від отих зловживань, він просив про можливість обсудити ці питання, і не лише серед своїх викладачів Августинського університету у Віттенбергу, але й з представниками самого Риму, і така нагода трапилася. Ми разом розглянемо результати тих дискусій у нашій наступній лекції, бо саме тоді ситуація переросла в конфлікт, який згодом стане таким багатогранним, що вся церква середніх віків розколеться на тисячі й тисячі шматків.

Одним з питань, що викликає в мене стурбованість щодо нинішньої церкви і християн, які живуть сьогодні, є те, що церква з якоїсь причини – не знаю, чому, – здається, втратила інтерес до власної історії. Нещодавно один чоловік цинічно сказав мені, що як він думав, церкву заснував Біллі Грем. Це було жартівливе висловлювання для демонстрації того,  що того чоловіка якщо й цікавить історія церкви, то лише сучасна, і що він і гадки не мав, що Христова церква існує на цій планеті вже 2000 років після Ісуса і набагато довше, якщо ми згадаємо, що корені цієї церкви тягнуться ще аж з Едему, і є вся ця багатюща історія.  Ви чули вислів, що той, хто нехтує історією, приречений повторювати її; і хоч як протестанти ми не віримо в непогрішимість церковної традиції, все ж у той сам час ми відчуваємо величезну повагу до віри наших батьків, до  тих, хто йшов перед нами, до тих, хто пробивався через усілякі суперечності. Чому нам доводиться переживати ті ж самі суперечності в кожному поколінні? Виглядає на те, що ми не вчимося в минулого, і в цих своїх лекціях я сподіваюся, що ми прислухаємось до церкви минулого – не з цікавості до давньої історії, але заради отримання настанов для життя церкви сьогоднішньої.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 + seventeen =

Інші статті Річард Спрол

На цім стою

7 березня 2017

Відкриття Лютера

5 березня 2017