Ранній кальвінізм в Україні

Стежками реформації 23 липня 2016 0 425

Пропонуємо вашій увазі частину з реферату “Ранній протестантизм в Україні (лютеранство, чеське братство, кальвінізм)” про розвиток кальвінізму в Україні в 16-17 столітті

69fda3a81c74

Порівняно з лютеранством і чеським братством кальвінізм в Україні, зокрема у другій половині ХVI ст., мав неабиякі успіхи, став тут на тривалий час провідною протестантською конфесією. Його перші кроки припадають на початок 40-х років ХVI ст. і пов’язані з діяльністю відомих у Європі культурних діячів, письменників, учених, політиків, які були захоплені протестантськими ідеями. Я. Тазбір з приводу цього зазначає: „При переході у нову віру була важливою освіта, оскільки першими поборниками релігійних реформ стали найосвіченіші люди“ [37]. Польсько-литовські маґнати, королівський двір запрошували багатьох з них для навчання своїх дітей і розгортання науково-освітнього процесу в державі.

Серед приїжджих більшість становили іноземці. Відомі з них — італійці Георгій Бландрата (чотири роки жив при польсько-литовському дворі як лейб-медик королеви Бони), доктор медицини П’єтро Симоні (особливо відомий як лікар Стефана Баторія), швейцарський лікар і педагог Іоґанн Ґаслер. Згодом вони переходять в антитринітаризм, але починали діяльність як кальвіністи. Прихильністю королівського двору користувався Франциск Лісманіні — видатна постать Реформації у польсько-литовських землях, італійський гуманіст, тонкий політик, громадський діяч, котрий розпочинав протестантську пропаґанду також як кальвініст. Завдяки його зусиллям при дворі короля була створена велика бібліотека, в якій, окрім творів Лютера, Кальвіна, Меланхтона, Цвінґлі, містилися праці протестантських теологів, які діяли безпосередньо в Речі Посполитій (Франциска Станкара, Симона Заціуса-Жака, Яна Лаского, Григорія Орзаціуса-Оршака та ін.).

Поступово коло реформатських діячів поповнили литовці, білоруси, українці. Чимало їхніх імен до нас не дійшло, зокрема перших неофітів. Збереглися відомості про Василя Гіацинта, Томаса (прізвище невідоме), Георгія Петкевича з Литви (за фахом усі лікарі), вченого Василя Грабовського з Польщі. З перших проповідників, котрі діяли в Україні як культурні діячі, перекладачі, літератори, збереглася інформація про Фому Фальковського, Павла Зеновича, Миколу Житного, Олександра Вітреліна.

У другій половині ХVI ст. головну роль у розповсюдженні кальвінізму в Україні виконують відомі уже нам протестантські центри польсько-литовської держави — Краків, Вільно, Люблін і Сандомир. У Кракові, зокрема, 1546 року утворився гурток гуманістів, який очолив Андрій Фрич Моджевський. Серед його слухачів і активних учасників були Станіслав Оріховський, Станіслав Стадницький, Мартін Бєльський, Ієронім Оссолинський, Петро Гонезій та ін. Не всі члени гуртка, безперечно, дотримувались протестантських поглядів, але більшість їм симпатизувала, маючи особисті контакти із Жаном Кальвіном та його однодумцями в Європі. Гуртківці Франциск Лісманіні, Андрій Тржецеський (поет, перекладач, богослов), Якуб Прилуський (правознавець, оратор, філософ, поет), Симон Будний (богослов, полеміст, перекладач, одна з ключових фігур протестантського руху в українсько-білоруському пограниччі) та інші стають нововірами.

Особливо важливою була роль краківських гуманістів у прилученні до реформатства представників шляхетського стану, які становили кістяк церкви. Серед них — ті, хто так чи інакше (походженням або місцем проживання, участю у громадсько-політичному або культурно-освітницькому житті) впливав на розвиток течії в Україні. Це, наприклад, суспільний діяч Речі Посполитої, воєвода белзький Рафал Лещинський, який сприяв поширенню реформатських зборів у західно-північних українських землях; Збігнєв Горайський, каштелян холмський; Микола Сенявський, воєвода руський, гетьман коронний; Микола Потоцький, генерал землі подільської, староста кам’янецький; Ян Потоцький, воєвода брацлавський, підкоморій галицький; Христофор, воєвода подільський, та Ян, каштелян жарновецький, Сененські; Андрій Голубка, староста белзький; Петро Бал, підкоморій сяноцький; Станіслав Замойський, ловчий землі холмської; Ян Фірлей, воєвода белзький (до речі, володар понад 20 містечок в одній лише Галичині).

Кальвінізм поширювала в Україні і та частина шляхти, яка не обіймала високих державних посад, однак була достатньо впливова і надавала чималу допомогу: матеріальну (передавала будівлі у розпорядження громад, гроші для навчання молодих віруючих за кордоном, опікувала друкарні, школи тощо) і моральну (особливо через участь у сеймовій боротьбі, протистоянні католицько-єзуїтській партії). З цих родин вийшло чимало протестантських культурних і суспільних діячів. Наприклад, Павло і Теодор Оріховські (гербу Рогал), Миколай Рей та його сини (гербу Окшич), Станіслав Сарницький, видатний історик (гербу Корсак).

В Україні кальвінізм поширювався в усіх реґіонах. У Галичині — це Бучач, Гвоздець, Дорогоїв, Дубляни, Жовква, Зборів, Ланцут, Яцимир; у Холмщині — Замостя, Зміївці, Краснобрід, Крилів, Криниця, Круп’є, Лащів; у Берестейщині — Берестє, Венгров, Городище, Заблудів, Русків, Ямно; на Волині — Берестечко, Корець, Лабунь, Мартинівці; на Поділлі — Кам’янець, Межибіж, Панівці, Хмельник; у Брацлавщині та Київщині — Винниця, Козаровичі, Ліщин, Мозир [38]. Знаходимо кальвіністські збори й у Підляшші (у Бєльську, Дорогичині, Мельнику), граничній з Мазовією українській землі, яка ще в ХIII ст. належала волинським князям [39]. Однак, незважаючи на такий широкий ареал, самі збори, а також школи і друкарні, були зосереджені переважно у Західній Україні.

Йдеться, передусім, про найбільші осередки. Подати повний реєстр протестантських громад в Україні складно. Адже і підрахунки М. Грушевського, на яких грунтується вітчизняна історіографія, — незавершені. Як, зрештою, і дані Андрія Венгерського, у хроніці котрого відсутня чітка (крім окремих випадків) диференціація нововірчих громад за конфесійною ознакою і зустрічається чимало невідомих місцевостей, взаємосуперечливої інформації. У багатьох місцях, скажімо, у Бересті, Берестечку, Венгрові, Бучачі існувало по 2-3 громади, що належали різним протестантським течіям. Неповним є також реєстр протестантських зборів, складений Г. Мерчінгом: хоча у ньому міститься досить детальний перелік громад у польсько-українському кордоні (знаходимо тут нові місцевості — Сокулі та Курчиці Новоград-Волинського повіту [40]), однак значно менше даних про Поділля і зовсім відсутня інформація про Закарпаття. Ці недоліки відображені у списку, який за Мерчінгом відтворив Грушевський.

Натомість у Й. Лукашевича знаходимо перелік місцевостей, що відсутні у названих авторів. Наприклад, довідуємося про велику кальвіністську громаду у Влодаві на Берестейщині (заснована у 1630 р.), власності Рафала Лещинського. У ній він дав притулок громаді чеських братів, сеньйором якої в останні роки життя був Андрій Венгерський (1600-1649). Спільні синоди кальвіністів і чеських братів відбувались у Влодаві до 1663 р. Маємо дані також про кальвіністські осередки у Галичині, зокрема у Заклічині (маєтність Йордана Спитки), Радзанові (Петра Голуховського), Новосельцях (Яна Потоцького), у Рудні (пастор Данієль Заборовський), Сокалі (пастор Фома Пандловський), Полесько (пастор Мартін Біжинський), Гаєві (пастор Андрій Добрянський), Грудці (пастор Павло Гіловський), у Мостиськах (пастор Георгій Понтан, родом з перемиської землі). Чимало нововірчих зборів було у Підляшші, наприклад, Мокрих Липах (родинному гнізді Станіслава Сарницького), Слепці, Сарницях, Жукові (його ж володіння) [41]. У першій половині ХVII ст. справжнім центром кальвінізму в Галичині вважалися Глиняни, де відбувалися провінційні синоди, існував культурний осередок [42]. Подібних місць, ще зовсім не позначених на протестантському атласі України, чимало розкидано по сторінках історичних творів, документів, наукових праць.

Традиційно вважається, що навіть у найсприятливіші періоди кальвінізм в Україні значно поступався кальвінізмові на литовсько-білоруських землях. Однак розглянемо дані В. Урбана: у Малопольщі й Галичині наприкінці ХVI ст. існувало 260 кальвіністських громад, у Литві і Білорусі — 191 [43]. Якщо взяти до уваги, що остання цифра включає в себе значну кількість громад на Волині, Підляшші та Холмщині, то конфесія виглядає представницькою не лише у східнопольському (який оцінюється чи не головним в історії східноєвропейського протестантизму), а й у західноукраїнському реґіонах. Достовірність наведених даних підтверджують інші автори. Скажімо, на думку В. Красінського, котрий загалом критично оцінює підрахунки своїх попередників і сучасників*, у 60-х роках ХVI ст. у Малопольщі та Галичині налічувалося 315 реформатських громад, з початком королювання Стефана Баторія — 280 [44].

І знову поза увагою більшості дослідників залишилось Закарпаття. Вже в першій половині ХVI ст., як ми знаємо, тут утверджується лютеранство, котре швидко поступається кальвінізмові, під прапором якого „боролися мадяри за свою національну свободу проти Ґабсбурґів“ [45]. На синоді у Дебрецені у 1562 р. багато протестантських церков Трансільванії прийняли кальвіністське сповідання, а у 1564 р. конфесію визнають третьою державною релігією. Найвідомішими кальвіністськими проповідниками, які діяли в українсько-угорсько-румунському пограниччі, були Мартін Кальманчай, Петро Меліус, Павло Тур (останній переклав „Женевський катехизис“). Наприкінці ХVI ст. кальвіністи стають найчисельнішою нововірчою партією в реґіоні. За деякими даними, у цей період у придунайських землях налічувалось більше 700 кальвіністських громад, на теренах Закарпатської Русі — близько 200 [46]. До кальвіністів переходить школа у Шарош-Потоці, яку з ХVII ст. доповнює навчальний заклад у Дебрецені.

Масштаби кальвіністської проповіді в Угорському королівстві та Семигородському князівстві роблять небезпідставним твердження, „що цей рух міг захопити і деякі руські, православні села Угорської Русі“ [47]. Такими селами, на думку Є. Перфецького, були Завадка та Порча Спішського округу, а сам округ в середині ХVII ст. майже наполовину складався з протестантів. Своєрідною ілюстрацією цих оцінок можуть бути православні учительні Євангелія, чимало рукописних списків яких з’являється наприкінці ХVI ст. у закарпатському реґіоні. У так званому Скотарському Євангелії, писаному у 1588 р. слов’яно-руською мовою, наприклад, читаємо: „Не ганитъ Господь Богъ особныхъ становь, которыи Господу Богу съ покору въ чистоти служатъ, влучаючи ся отъ сполечности людскои, але не такіи, якъ нынъ повстали новые евангеликове, которыи вымышляютъ убиры спросныи, суть противь Богу и противь людій… Они чужее берутъ, церквы дранятъ, … и иншихъ христіанъ называютъ болванохвальцами; а сами себе върными выбраными Божіими называють, животъ събъ запевне въчный объцяють“ [48]. Антипротестантською проповіддю сповнене й Ладомирове Євангеліє, створене у Земплянському окрузі Закарпаття народною мовою (кінець ХVI ст.), де знову читаємо про „нових учителів“, котрі „наоуки фалшивыи тепер, ново наставъши, єдин от другого взяли собъ, а тыми науками своими много людій изводят“ [49]. Цікаво, що факт значного впливу кальвіністів на православних українців і не тільки у ХVI ст. підтверджують католицькі документи. Так, угорський примас Георгій Ліппай, звертаючись до Риму з проханням затвердити на місцевого уніатського єпископа українця Парфенія Ротошинського, мотивує це у своєму листі від 2 червня 1654 р. „небезпекою переходу в кальвінізм руського народу“ [50].

Головна причина успіхів конфесії у реґіоні полягала, безперечно, у державній підтримці протестантів. За часів панування дому Ракоці православна церква у Закарпатті, як і в усій Трансільванії, знаходилась, фактично, в юридичній залежності від кальвіністських суперінтендантів. Останні у 1627 р. домагаються прийняття протестантської інструкції, обов’язкової й для православних ( відома як кальвіністсько-православний катехизис, що у 1636 і 1640 роках вийшов з друку кирилицею). У документі містились такі вимоги: причастя надається лише дорослим і під двома видами, духовенство переконує паству, що ікони — лише церковні прикраси, а хрест — символ, що нагадує про Спасителя; конфлікти між православними священиками розв’язує місцевий суперінтендант, який до того ж призначає благочинних. І хоча православний клір чинив опір протестантському тискові, урядова допомога дозволяла кальвіністам ще довго утримувати свої позиції. Коли молдавський митрополит Варлаам оголосив згаданий катехизис єретичним і за рішенням Ясського собору* видав у 1645 р. „Відповіді митрополита Варлаама на кальвіністський катехизис“, протестанти відповідають твором „Щит катехизису“ (1656) і добиваються нових пільг [51]. За деякими свідченнями, ще до початку ХVIII ст. значна частина вищої (менше — нижчої) волоської та української шляхти, чимало представників кліру перебувало у таборі кальвіністів.

Еволюцію кальвінізму в Україні можна умовно поділити на декілька етапів. Час зародження конфесії у Малопольщі та Галичині — 40-50-ті роки ХVI ст. Другий етап — 60-80-ті роки ХVI ст. — позначений найбільшими успіхами течії. В цей період вона поширює вплив на Закарпаття та на інші українські землі, наближені до Білорусі та Литви, — Волинь, Підляшшя, Брацлавщину, Київщину, Холмщину. Кінець ХVI-початок ХVII ст. — період поступового згасання активності реформатських громад. У 50-60-х роках ХVII ст. їхня діяльність у більшості реґіонів України майже припиняється.

Ідейно-пропаґандистська діяльність кальвінізму в Україні ґрунтувалася передусім на працях Жана Кальвіна „Настанова в християнській вірі“, „Женевський катехизис“ і численних віросповіданнях (Ґейдельберзькому, Базельському, Лондонському та ін. — у вигляді невеличких творів, де були викладені основні засади вчення). Втім, необхідність впливу на місцеве населення висунула перед кальвіністами потребу створення ориґінальних праць, перекладу біблійної літератури загальноприйнятими на теренах польсько-литовської держави мовами.

Однією з перших перекладацьких спроб кальвіністів став польськомовний друк „Берестейського катехизису“ (1553-1554), автори якого — М. Рей, А. Тржецеський, Є. Трепка, І. Бреній, С. Жак, Б. Воєвудка, а згодом „Берестейського канціоналу“ (1558) шляхтича з Підляшшя Яна Заремби. Та найвизначнішою подією був вихід у Бересті Радзивіллової Біблії (1563) польською мовою, переклад якої здійснила велика група протестантських теологів з грецького та єврейського взірців. Однак, ймовірно, при цій роботі використовувалася й слов’янська біблійна література. Адже, як зазначає В. Красінський, у кальвіністських громадах православного реґіону знаходились переклади Євангелій та Апостола братів Кирила і Мефодія [52]. Радзивіллова Біблія вийшла вдруге 1632 року у Кролівцю зусиллями Я. Турновського, Д. Миколаївського, А. Добрянського.

У Несвіжі 1562 року з’являється перший протестантський твір слов’яно-рускою мовою — „Катехизис“ Симона Будного. Важлива пам’ятка кальвіністського походження у східнослов’янських землях — „Крехівський Апостол“, перекладений мовою, наближеною до народної. Ці твори мають віросповідне значення, але, передусім, вважаються пам’ятками вітчизняної літературної та мовної культури, що увійшли до скарбниці першого національного відродження в Україні. Тому вони вимагають спеціального розгляду в окремій лекції.

Звернімося до релігійно-пропаґандистського арсеналу кальвіністської церкви у Речі Посполитій. З її середовища у ХVI-XVII ст. вийшло чимало ориґінальних теологів, полемістів, літераторів. Серед них — Симон Жак, уродженець Прошовичів з Малопольщі, маґістр Краківського університету, колишній ксьондз. Через переслідування католиків змушений переїхати в Підляшшя (де заснував громаду в Мордах), потім — у Берестя. Його перу належать чотири праці, видані у Бересті, зокрема — „Катехизис“ (1554) та „Визнання віри збору віленського“ (1559). Теолог Андрій Хржанстовський, бакалавр Краківського університету, приватний вчитель у маєтках Глібовичів і Радзивіллів — автор низки польсько-латиномовних (видавалися у Вільні) творів „Сім казань“, „Оборона таємниці Христової“ (1584), „Оборона певності духовної проти папського сумніву“ (1585), „Психотофія“ (1592), „Антидоповідь на писання Роберто Белларміно“ (1593) тощо.

Кальвіністським авторам належить чимало полемічних творів, що були на той час чи не найосновнішим літературним жанром, головною ідейною зброєю у міжконфесійній боротьбі. Вістря кальвіністської публіцистики спрямовувалося проти католицької, значно менше — православної церков, а з 70-80-х років ХVI ст. — й проти антитринітаріїв і социніан. Вчення останніх, наприклад, викривав колишній київський біскуп Микола Пац у творі, що вийшов 1566 року у Бересті під назвою „Правдива істина релігійна“. Серед реформатських полемістів відомі шляхтич із Підляшшя Гавриїл Речинський, Бартоломей Фальковський з Кремінця, Ян Зіґровіус (Зіґровський) із Панівців, Яків Біскупський, сеньйор дистрикту руського, Ян Островський з Орлі та ін.

Окрему групу кальвіністських творів становлять катехизиси, постилли, збірки святкових проповідей, літургійні та пісенно-поетичні твори. Неабиякою популярністю у протестантському середовищі користувалися твори Павла Зеновича (автор катехизису, збірки біблійно-тлумачних казань, педагогічного курсу), Балтазара Крозневицького (катехизис, збірка канціоналів), Христофора Пандловського (автор поетичних творів на пам’ять Ганни Горайської та Андрія Фірлея). Авторами постилл були Павло і Григорій Зеновичі з Берестейщини, Андрій і Павло Гіловські (працювали у Ланцуті), Бартоломей з Перемишля, Ієронім Малецький, Фома Фальконій (Соколовський), Христофор і Ян Країнські. Кращими серед них вважаються проповіді Григорія Зеновича, які містять роз’яснення недільних і святкових Євангельських читань на весь рік, що витримали у ХVI-XVII ст. декілька видань, а також Соколовського (збірки „Справи і слова Ісуса Христа“, „Дві книги Луки святого“, „Епістола“; вийшли у Бересті, 1565-1566). Плідним постиллографом був Христофор Країнський, уродженець Ліского повіту, котрий більшу частину життя провів на Перемищині, у Малковичах, обіймаючи в різні часи посади сеньйора дистриктів Белзького, Волинського, Київського. Його постилла неодноразово виходила у Лащеві (1608, 1614, 1617).

Серед кальвіністських авторів пізнішого часу — першої половини ХVII ст. — відомі русин Ян Островський, племінник берестейського судді Петра Кохлевського (також знаного літератора), який закінчив Віленську кальвіністську школу та єзуїтський колеґіум у Любліні, дев’ять років навчався у Лейдені та Лондоні, був дияконом у Сельцях (під Берестям), консеньйором дистрикту Підляського в Орлі, згодом професором теології в школі у Кейданах, а наприкінці життя пастором у Венгрові. Перу Островського належить великий полемічний трактат „Оборона невинності євангельської“ (через смерть полеміста залишився недописаним). Автор критикує католицьку теологію та філософію, викладає власний варіант кальвіністського вчення, оснований на аналізі праць Кальвіна, Беза, Буллінґера та ін. Залишив Островський і поетичний твір (надрукований у Любчі, 1641), присвячений Катерині — дружині Юрія Глібовича, в будинку якого Островський служив учителем і катехизатором.

Зазначимо, що у ХVII ст. у лавах кальвіністських зборів зустрічаємо все більше русинів, у тому числі українців. У хроніці Андрія Венгерського цей період позначений згадками про „рутенів“ або тих, хто був „із землі рутенської“. Це, зокрема, Федір Жданович, Іван Ранісов, Іван Ходілович, Андрій, Микола і Лукаш Добрянські, Станіслав Заянчковський, Матвій Рак та ін. [53].

Чільне місце в історії кальвінізму в Україні посідає Андрій Добрянський, син Івана — православного священика з Галичини, котрий перейшов у протестантизм, щоб бути „слугою Божим народу руському“. Андрій — учень кількох європейських університетів, професор філософії, поет, перекладач, педагог, пастор зборів у Яблонові на Поділлі, потім — у Бучачі, сеньйор дистрикту руського. Разом зі шваґром Яном Зіґровським брав активну участь у роботі кальвіністської школи в Панівцях та виданні кількох творів Зіґровського (там же). У зв’язку з переслідуванням католиками вони удвох переїжджають до Литви. Андрій обіймав посаду віленського суперінтенданта, згодом — ректора школи у Слуцьку. Він — автор кількох праць, що вийшли у Базелі, співавтор другої редакції Радзивіллової Біблії. Разом з братом Лукашем ще в Галичині (у Глинянах) працював над перекладом Послань апостолів.

Суттєве місце у реформатській літературі належить богослужебним книгам, через які церковне керівництво прагнуло досягнути (крім основної своєї функції) більшої з’єднаності громад. Особливо про це піклувався головний патрон кальвіністів Микола Радзивілл Чорний, котрий чимало зробив для введення в усіх громадах однакової літургії, єдиних богослужебних книг і збірників із гомілетики (проповідництва), доручивши теоретичний напрям цієї справи Симону Жаку і Фомі Фальковському. Питання про впровадження одностайності у культовій практиці неодноразово обговорювалося на реформатських синодах.

Чи не найбільшу діяльність у цьому плані провів видатний діяч реформаційного руху в Східній Європі Ян Лаский (1499-1560), який у середині ХVI ст. обіймав посаду суперінтенданта кальвіністських зборів Малопольщі та Русі [54]. Впродовж п’ятнадцяти років Лаский прагнув об’єднати протестантські течії польсько-литовської держави в єдиний релігійний центр, розробляючи водночас плани радикальної церковної реформи. Цю ідею після його смерті намагався втілити у життя італійський гуманіст, еміґрант Франциск Станкар (1501-1574), автор твору з історії Реформації в Італії, підручника з єврейської граматики, активний протестантський діяч в Україні, ректор школи у Дубецьку. Програму майбутнього протестантського союзу Станкар виклав у латиномовних „Канонах Реформації“ (Краків, 1550), сформулювавши основне протестантське кредо, принципи церковного життя і будівництва. Однак релігійні переконання Станкара, який переходить до антитринітаріїв, роблять його наміри ілюзорними.

По суті, тільки у першій третині ХVII ст. кальвіністам у Речі Посполитій вдається прийняти (на синоді у Влодаві, 1634) спільний для всіх громад статут, що становив низку агенд (культово-обрядових формул). Серед них — формули святого хрещення, підготовки до читання Слова Божого, святкування вечері Господньої, проведення шлюбу, поховального обряду тощо. Крім цього канону, застосовувалося шість головних богослужебних книг, де були ґрунтовніше розроблені культові агенди (перша вийшла 1595, остання — 1637 року). Така увага до богослужебної практики суттєво вирізняла кальвіністів від інших протестантів і була близькою православному населенню Речі Посполитої.

Реформати особливо дбали про створення розгалуженої ієрархічної церковної будови, єдиної централізованої організації, яка б охоплювала всі реґіони польсько-литовської держави. Очолював церкву суперінтендант, котрий приймав рішення про скликання синоду — головного законодавчого органу. За виконанням рішень синоду споглядало синодальне управління, при якому у 1627 р. утворюється церковний суд (синедріон). Управління затверджувало релігійне керівництво — міністрів (пресвітерів) для роботи на місцях і світських керівників або наглядачів (сеньйорів) для контролю за діяльністю місцевої громади, школи, друкарні. Пресвітерам допомагали диякони, проповідники, реґенти. Сеньйори мали заступників — консеньйорів. Синодальне управління складалося з представників духовенства і мирян.

Східні землі Речі Посполитої поділялися на дистрикти (округи). Мала Польща та Україна мали вісім, Литва і Білорусь — шість дистриктів. У кожному був свій суперінтендант. Окружний синод, куди запрошували представників лише трьох станів (духовенства, дворянства і городян), називався партикулярним, синод, який збирав представників кількох дистриктів, — провінційним. Загальний для всіх земель синод називався генеральним. Як правило, делеґатами останнього, окрім церковного керівництва, були представники від шляхти.

Часто саме сеньйори (не говорячи вже про патронів) виконували основну роль на цих зборах, приймаючи ті чи інші рішення, — іноді всупереч поглядам духовних осіб. (Спочатку на синодах було два головуючих: від духовенства і мирян; з 1618 р. ця функція переходить виключно до сеньйорів). Реальним господарем у кальвіністській церкві був світський патрон, котрий розглядав саму церкву як інструмент у досягненні своїх інтересів. Це значною мірою так і не дало змогу кальвіністам досягнути бажаної єдності. Реформатську церкву постійно (а з першої чверті ХVII ст. особливо руйнівно) розхитували мінливі позиції її патронів.

Отже, основною причиною домінації кальвінізму в Україні стала особлива прихильність до нього маґнатсько-шляхетських родин, впливових у суспільному й культурному житті польсько-литовської держави. Окрім згадуваних, це представники родин Горностаїв, Прунських, Ходовських, Бучацьких, Головищинських, Жовкевських, Собеських, Сапєгів, Райських, Підберезьких, Вишневецьких, Ходкевичів, Абрамовичів, Кішок, Олесницьких, Воловичів, більшість з яких, проте, вже у ХVII ст. залишає нововірство. Інші протестантські течії в Україні не мали такого представницького заступництва. Симпатії до кальвіністів (подекуди і моральну підтримку) виявляв князь Костянтин — Василь Острозький. Це водночас було однією з причин занепаду кальвінізму. Смерть, розорення або перехід патрона в іншу віру (переважно у католицьку за часів Стефана Баторія та Сиґізмунда III, коли дисиденти втрачали політичні права) позбавляли протестантську церкву підтримки, робили її легкою здобиччю єзуїтів.

Головним патроном кальвіністів у Речі Посполитій був князь Микола Радзивілл Чорний (і взагалі майже всі представники цього роду — особливо двоюрідний брат, Микола Радзивілл Рудий). Нащадок іменитих православних князів з лінії Войшунда і Параскевії Вітебської, прекрасно освічений і під час закордонного навчання (1553-1559) „заражений“ вченням Кальвіна, власник численних маєтків і староств (багато його володінь знаходилося у побузькому реґіоні — Берестя, Біле, Заблудів, Венгров; на Київщині — маєтки і землі у Мозирі). Крім цього, Микола був родичем Сиґізмунда II (двоюрідним братом його дружини Варвари), першим у державі сановником, великим маршалом і канцлером литовським, реґентом королівства, князем Священної Римської імперії. Всі свої зв’язки, засоби, владу він використовував для утвердження кальвінізму. Зрозуміло, що таке майже державного рівня патронство не могло не вплинути на темпи зростання і поширення конфесії. Микола Радзивілл Чорний мав значний вплив на Сиґізмунда-Авґуста. Хоча король не був протестантом, але толерантною віросповідною політикою створював сприятливі можливості для діяльності кальвіністів.

Пояснює успіхи конфесії в Україні й вже згадуваний національний фактор. Лютеранські церкви тут здебільшого складались з німців. Щодо кальвінізму, то він одразу орієнтувався на місцеве населення. Основний склад реформатських церков — це поляки, русини, литовці. Тобто кальвінізм успішно поєднував денаціональну природу (що є суттю християнства як світової релігії) з гнучкою адаптацією до реґіонально-національних особливостей. Закріпившись у конкретній місцевості, кальвінізм поступово набував властивих їй ознак — у мові проповідей, у літературі, шкільництві, домашній освіті, запозиченні місцевих традицій у культовій практиці, побуті церковного життя. Ця характеристика конфесії особливо виявилася наприкінці ХIX – початку ХХ ст. Цікавий такий момент. Кальвіністи не тільки проповідували доступною народові мовою. Вони тлумачили окремі місця з Біблії під час проповідей у молитовному будинку. Поступово цю ефективну практику почали впроваджувати інші конфесії.

Очевидною стає і, так би мовити, генетична причина домінації реформатства. Річ у тому, що кальвінізм, як і лютеранство й англіканство, мав дещо спільне з католицизмом. Ця подібність виявилася, по-перше, в ідеологічному аспекті: кальвінізм і католицизм були опонентами світського ренесансного гуманізму, учасниками боротьби з вільнодумними і раціоналістичними течіями (хоча чимало кальвіністських діячів у Речі Посполитій поділяли гуманістичні переконання і змушені були порвати з реформатством). По-друге, існував релігійно-філософський аспект: кальвінізм не наполягав на скасуванні церкви, вважаючи її важливим елементом духовного виховання мас; він вимагав від віруючих неухильного дотримання будь-якого елементу вчення, буквального розуміння Біблії, вдаючись навіть до переслідувань тих прихильників, котрі виявляли світоглядну невпевненість; кальвінізм створив аскетичний кодекс морального життя, який, по суті, перекреслював висхідну протестантську ідею духовної свободи особи. Подібність кальвінізму і католицизму виявлялася у культивуванні атмосфери нетерпимості, беззаперечного підпорядкування окремої особи громаді, так би мовити, колективній волі. Незважаючи на свої ідеї демократизації церковного інституту, Жан Кальвін намагався максимально розширити функції общинного керівництва, виступивши натхненником релігійного абсолютизму. Не випадково створену ним Женевську республіку ототожнювали з теократією, а Кальвіна — з римським папою.

Все це певною мірою спрощувало адаптацію кальвінізму до католицького середовища в Речі Посполитій, у тому числі в Україні. Документи засвідчують глибоке проникнення реформатських ідей у світську і церковну еліту. М. Любович підкреслює: „За свідченням сучасних католиків, більша частина єпископів того часу за релігійними переконаннями підтримує протестантів. З єпископів Малої Польщі і земель руських один лише єпископ перемиський Ян Дзядуський був вільним від підозрінь у єресі“ [55]. Кальвіністом став київський біскуп Микола Пац, і нові релігійні переконання не заважали йому ще тривалий час обіймати високу церковну посаду.

Особливості кальвінізму, водночас, робили його потенційно сприйнятливим і для православних. Адже православна церква в українських землях значно відрізнялася від православ’я у Російській державі. Їй притаманні традиція активної участі мирян у церковних справах, менша залежність нижчих церковних ланок від вищих, певна слабкість релігійної верхівки через існування патронату. У православному середовищі Речі Посполитої була відсутня церковна централізація, що існувала у візантійсько-слов’янському світі. Утвердження політичної ролі православної церкви в Україні зазнавало суттєвих перешкод з боку католицько-єзуїтських сил, королівської влади. Її обрядовість і культова практика, внутрішнє життя окремих громад були значно демократичнішими, ніж у католицизмі (відсутність целібату, прірви між кліром і „миром“, участь мирян в обряді євхаристії, застосування елементів руської мови у богослужінні тощо). На думку М.Космана, зовнішня подібність православ’я і протестантизму давала змогу прихильникам останнього надіятися на „мирне завоювання“ православних, на союз з ними проти католицизму [56]. Однак у цьому випадку йдеться тільки про кальвінізм, який сповідував Трійцю і будувався за принципами, близькими до православ’я.

Не випадково серед кальвіністських неофітів зустрічається чимало колишніх представників „руської віри“. Та й сама православна шляхта поблажливо (до середини ХVII ст.) ставилась до реформатів, влаштовуючи у ХVI-XVII ст. спільні синоди з ними і чеськими братами (у Торуні, 1595; Бересті, 1596; Вільні, 1599; Варшаві, 1632; Торуні, 1644; Вільні, 1648), намагаючись зміцнити своє становище у протиборстві з католицькою та уніатською партіями.

Прагнули союзу з православними і самі кальвіністи, маючи при цьому власні інтереси. З православними їх зближувало становище „схизматиків“, „ідейних опонентів“ та й сам правовий статус дисидентів (ними у ХVI-XVII ст. у Речі Посполитій вважали всіх некатоликів). Кальвіністи з симпатією ставилися до боротьби православного населення за національні та релігійні права. Упосліджені юридично та морально, вони прагнули внести свою частку у цю боротьбу. Наведемо деякі (а їх значно більше) факти. У 1632 р. на конвокаційному (після смерті короля) сеймі у Варшаві, де головував зять Костянтина Острозького Христофор Радзивілл, протестантська партія виступила з політичними вимогами, зокрема „надати права громадянства дисидентам, рівності усіх перед законом, доступ до всіх громадянських і державних посад, чинів, звань… гарантії однаково надійні для православних і для протестантів“ [57]. Зрештою, жодний сейм з участю кальвіністів не обходився без подібних вимог, що можна розглядати як перші спроби практичного втілення принципу свободи віросповідання. Та й на антиуніатський Берестейський собор протестанти, незважаючи на королівську заборону, з’явилися у великій кількості та озброєні. На ньому вони відстоювали інтереси православних. Головну ж допомогу надавали їм протестанти на місцях. Невипадково у листі 24 серпня 1624 р. до Христофора Радзивілла київський митрополит Іов Борецький писав: „Ми утиснуті з усіх боків… Нам нічого іншого не залишається, як промовляти свою невинність перед самим Творцем …після Господа Бога ви — єдина наша надія“ [58].

В період особливої небезпеки спільність православних з кальвіністами вітало навіть українське козацтво. Так, під час уже згадуваного сейму (1632) у зверненні до нового короля козацька делеґація проголошує: „Нехай унія (католицька) буде знищена й утверджена буде унія наша з тими, хто віддаляється від латинської віри і співчуває нашій долі, тобто на руїнах унії католицької хай утвердиться унія православно-протестантська“ [59]. А ось витяг з листа запорозького гетьмана Павла Тетері до Богуслава Радзивілла 3 листопада 1663 р.: „Здавна Руський народ і Запорозьке військо користувались у багатьох тяжких обставинах незліченими благодіяннями Радзивіллівського дому, особливо у справах віри“ [60].

Однак, побудований на тимчасових, тактичних інтересах, православно-протестантський політичний союз не був життєздатним. Напередодні Визвольної війни непримиренність двох конфесій стала очевидною.

Отже, друга половина ХVI – перша половина ХVII ст. в історії України позначені відчутним впливом на її релігійне життя західноєвропейських протестантських течій. Підготовлені соціально-політичними та культурними процесами, підтримані маґнатсько-шляхетською верствою, вони поступово завойовували нові позиції, розширювали сфери впливу, коло прихильників серед місцевої еліти. Найбільших успіхів у цьому досягли, щоправда, лише кальвіністи. Проте їхні успіхи також виявилися недовготривалими. У ситуації переслідувань уряду та католицько-єзуїтських сил раннім протестантським течіям не вдалося об’єднатися у міцний релігійний союз. За умов протиборства між католицькою та православною церквою протестанти не змогли заручитися серйозною підтримкою православної шляхти і православного кліру. У період назрівання драматичних подій середини ХVII ст. ранні протестантські течії в Україні так і не здобули симпатій народної верстви.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nine + one =