Судова декларація Бога

500-років Реформації 8 березня 2017 0 72

У нашій серії про доктрину виправдання самою вірою ми коротко ознайомилися з деякими історичними передумовами, що спровокували Реформацію, – це суперечка щодо індульгенцій, Лютерові 95  тез тощо; а тепер ми хочемо звернути увагу на суть самої дискусії щодо доктрини, і ми пам’ятаємо, що ключовими словами в Реформації там, де вона торкається доктрини виправдання самою вірою, є коротка латинська фраза “sola fide”.  Із  „sola” все досить просто. У нашій мові є слово „соло”, – щось таке, що ми робимо самі, без допомоги; а “fide” вам знайоме, якщо ви – морський піхотинець. Гасло морських піхотинців – “Semper fidelis”, а це означає що? Завжди вірний. А якщо ви не є морським піхотинцем, але співаєте Різдвяних колядок, то знаєте “Adeste fidelis” – „Прийдіть, усі вірні”. Отже, ми бачимо, що “fide” пов’язане зі словом „віра”. І отже ця коротенька фраза “sola fide” має особливий стосунок до доктрини виправдання самою вірою.

Почнімо з того, що розглянемо слово „виправдання” і присвятимо трохи часу спробі розкрити значення цього терміну. Говорячи про виправдання, ми перш за все маємо справу з чимось, що стосується справедливості (правди), отже тут ідеться про правові міркування. І як я вже казав, доктрина виправдання настільки важлива для життя християнина тому, що усім нам як людям, як істотам, створеним за подобою Божою, призначено колись, у майбутньому, стати перед судним троном Бога. Якщо Ісус і навчав чогось у Новому Заповіті, то Він казав, що настане час, коли кожне пусте слово, сказане нами, буде винесене на суд, усе таємне стане явним, і ми усі зберемося перед судом Божим; і проблема, що постане перед нами, має дві сторони. З одного боку, Сам Бог є абсолютно святим і абсолютно праведним за Своєю природою і у своїй сутності; а всі ми не гідні слави Божої, усі ми грішили, отже, ми неправедні. Таким чином, постає фундаментальне питання: як може неправедна людина пережити суд справедливого і святого Бога? Давид так висловив це у формі риторичного питання: „О Господи, якщо тавруватимеш неправедних, хто залишиться?” І яка ж очевидна відповідь на це риторичне питання? Ніхто не зміг би встояти перед судом, що вимагає досконалості, і якщо Бог полічить наші гріхи, складе їх разом і судитиме нас за ними, то ми безперечно потерпимо поразку на його суді. Отже, перед кожною людською істотою, яка колись грішила, постає проблема виправдання, щоб пережити Божий суд.

Далі, коли ми говоримо про доктрину виправдання і виправдання самою лише вірою, важливо розуміти, що Лютер і Реформатори мали таке розуміння біблійної догми виправдання, яке можна назвати „судовим виправданням”. Так, я знаю, що звичайно ми не вживаємо цей термін – „судовий” (англійською – forensic) – у наших повсякденних дискусіях стосовно теології, релігії і доктрин, але це слово не є зовсім незвичним для нашого вуха, чи не так? Зокрема, якщо ви хоч трохи слідкували за найвідомішою в американській історії судовою справою про вбивство, справою О Джей Сімпсона, то ви раз за разом чули термін “forensic” – „судовий”. Ви чули свідчення щодо судових доказів. Ви чули свідчення судової медицини чи судової науки, а певних криміналістів чи серологів і подібних їм тому і запрошують свідчити у судових питаннях, що термін „судовий” стосується юридичного середовища, місця дії в суді.

Крім того, в американській культурі цей термін – „forensic” можна чути і в дещо іншому контексті, у звичайній мові. Пригадую, коли я навчався у середній школі в Пенсильванії, одним з клубів, які були в нашій середній школі, був Дискусійний клуб, і щороку відбувався турнір штату під назвою „Форенсік Турнір”; представники різних середніх шкіл штату Пенсільванія збиралися в Гаррісбурзі на ці змагання з красномовства.  До них входили вправи з полеміки, з публічних виступів – проголошення промов – і таке інше. Це слово вживали, головним чином, для визначення різноманітних видів ораторського мистецтва, і отже „forensic” у цьому сенсі стосується виголошення заяв.

Тепер якщо ми зберемо все це разом і об’єднаємо, – ці два значення, у яких ми вживаємо термін „forensic” в американській культурі, – одне, пов’язане з судом, і інше, що стосується публічних виступів, – то об’єднавши їх, побачимо, що термін „forensic” як він вживається в теології має стосунок до концепції юридичних декларацій. Отже, „судове виправдання” означає, що виправдання спирається на певного роду судову декларацію, а простіше кажучи, це означає, що перед судним троном Божого правосуддя виправдання настає тоді, коли Бог проголошує, що в Його очах людина вважається праведною. Якщо Бог каже: „Ти – праведний”, то, очевидно, вас виправдано.

Далі, незважаючи на те, що реформовану доктрину виправдання самою вірою називають „судовим виправданням”, тут є одна невелика деталь, яку ми не повинні проминути, а саме  те, що римо-католицький погляд на виправдання, як би радикально він не відрізнявся від протестантського погляду,  все ж таки погоджується із цим пунктом, а саме з тим, що остаточно виправдання настає тоді, коли Бог фактично оголошує людину праведною. Однак вони не розуміють це проголошення в такому ж сенсі, як його зрозуміли реформатори, бо фундаментальним питанням Реформації було таке: „Взагалі на яких підставах, чи виходячи з чого, Бог проголошує неправедну людину праведною?”

Тепер, щоб трохи глибше розібратися з цим, я хочу запровадити одну концепцію, яку згадував перед іншими аудиторіями, але яку слід сформулювати і тут; це – дуже відома фраза, якою Мартін Лютер підсумовує своє тлумачення судового виправдання, і ось так ця фраза звучить латиною: „Simul justus et peccator”. Я ще раз скажу ці слова і назву їх по літерах.  Simul – С-І-М-У-Л (сподіваюся, що ви записуєте ці слова, занотовуєте їх і запам’ятовуєте цю фразу. Часом сама лише латинська мова відлякує, лякає нас, отже я не вдаватимуся до всіх цих спеціальних і абстрактних слів; проте часом коли візьмеш якусь складну ідею і  визначиш її латинською фразою, це наче дає якусь опорну точку і врешті решт фактично допомагає краще запам’ятати ту ідею – досить лише подолати цей початковий шок і страх перед подібною фразеологією). Отже, перше слово в цій латинській фразі – „simul” – С-І-М-У-Л. Друге – “Justus” – Ю-С-Т-У-С. Третє слово – “et” – Е-Т і четверте “peccator” – П-Е-К-К-А-Т-О-Р. Тепер розіб’ємо цю фразу і розглянемо кожне слово окремо. Simul – в англійській є похідне від нього слово “simultaneous” або “simultaneously”, тобто „у той самий час”. “Justus” – ви можете здогадатися, що воно означає. „Правий” чи „праведний”. Далі – найважче слово у цій невеличкій фразі – “et” – E-T. Звучить як минулий час від англійського  дієслова “to eat” – „їсти”. Принаймні, саме так моя бабуся бувало казала: “Have you et your dinner?” – „Ти вже обідав?”. Ні,  звичайно, “et”   має зовсім інше значення. “Et” – це  просто латинський переклад слова „і”. Пригадуєте передсмертні слова Юлія Цезаря, коли він упав, вмираючи, біля п’єдесталу погруддя Помпея, пам’ятаєте, коли змовники закололи його кинджалом? Він помітив, що серед нападників був і Брут, і сказав: „“Et tu, Brute?” – „І ти, Бруте?” – „Умри ж, Цезарю”. Отже, “et” – це просто „і”, а “peccator” означає „грішник”. В англійській маємо слово “impeccable” – тобто „безгрішний” або „бездоганний” чи „без жодних вад”. Або ще є слово “peccadillo” – слово-близький родич „аrmadillo” (такої тварини – броненосця). Ні, насправді “peccadillo” означає „малий гріх” – щось на кшталт „невинного” грішка, якщо така річ взагалі можлива. . “Peccator означає „грішник”. А тепер зберемо все це разом. “Simul justus et peccator”, і я хочу попросити всіх, хто є тут зі мною, повторити ці слова вголос, щоб ми сказали їх усі разом і запам’ятали. Повторімо: “Simul justus et peccator.”. Гаразд, відтепер ми запам’ятаємо їх назавжди, і означають вони „Праведник і грішник у той самий час”.

Однак це може стати невеликим потрясінням для нашої системи, для нашого мислення, оскільки на перший погляд містить у собі суперечність; але Лютер не вдавався до суперечливих заяв, коли казав: „Праведник і грішник у той самий час”, оскільки суперечність має місце лише тоді, коли ми кажемо, що щось є тим, що воно є і ще чимось іншим у той самий час і в тому ж сенсі або в тому самому стосунку. Лютер же каже тут, що дійсно виправдана людина є одночасно і грішною і праведною, але він не каже, що ми є грішними і праведними в той самий час і в тому ж сенсі,  чи грішними й праведними  в тому самому стосунку. Ми праведні в одному сенсі і грішні в іншому сенсі,  і якщо ми зрозуміємо це, то зможемо швидко проникнути до самої суті занепокоєння Реформації доктриною виправдання самою вірою.

Іншими словами, Лютер каже, що блага вість Євангелія полягає в тому, що ми не мусимо чекати, поки станемо бездоганно праведними самі собою, щоб Бог визнав нас праведними, щоб Бог оголосив нас праведними, щоб Бог допустив нас перед Свої очі як виправданих. Насправді Бог дає можливість виправдання, завдяки якій люди, що є грішниками, можуть примиритися з Богом і бути визнані праведними в Його очах, ще будучи грішними. Отже, Лютер каже: виправдання самою вірою означає, що виправдана людина є праведною в одному сенсі, а в іншому все ще є грішною. В якому ж сенсі?

Лютер сказав би, що ми праведні через праведність Христа, яку Бог дарує нам, зараховуючи нам праведність Ісуса, чесноти Ісуса. Про це ми ще поговоримо. У нас буде спеціальна лекція про всю цю концепцію заліку, зараховування, а тепер дозвольте лише побіжно зауважити, що коли Лютер каже про нашу одночасну праведність і грішність, то праведні ми через праведність Христа, але коли б Господь хотів розглядати нас такими, які ми є, поглянув би на нас у нашій неприхованій, оголеній людській природі, не вбачаючи нас у Христі, – коли б Він лише подивися на нас зсередини і ззовні, якими ми є, що б Він побачив? Він би побачив грішника. Ми не залишаємося незмінними. Ми – грішники у процесі очищення від гріхів. Як казав Лютер, „Таких, якими ми є, нас ще мучить недуга гріха, але нам вже дано ліки; і хоч ці ліки нас ще не зцілили, це врешті решт станеться. А тим часом не слід чекати, поки ліки почнуть діяти, аби Бог прийняв нас у Христі”. Таким чином, ця судова декларація спирається на передачу, на зарахування нам Христової праведності й чеснот, поки ми ще є грішниками.

Звичайно, римо-католицька церква не погоджується з цією фразою – simul justus et peccator – і заперечує ідею проголошення Богом праведним того, хто все ще є грішним, називає це юридичною фікцією; і заперечення чи занепокоєння багатьох римо-католицьких теологів щодо цієї ідеї полягає в тому, що вона певним чином начебто кидає тінь на чесність чи на щирість Самого Бога, бо породжує очевидне питання: „Як може Бог назвати праведним того, хто неправедний? Як може Бог вважати праведним того, хто фактично є грішником?” Вони кажуть, що, діючи так, Бог долучається до певного роду фікції – юридичної фікції. Реформатори ж кажуть: „Це не є юридична фікція, – це юридична мова. Це судове рішення. Це судова ухвала. Це судова декларація”, і вона є реальною, а не фіктивною, її робить справжньою передача справжньої праведності, яку Бог справді кладе на наш рахунок у процесі обміну, коли Христос, в очах Бога,  віддає нам Свою власну праведність.

А тепер я хотів би коротко зауважити: одна з поширених помилок у розумінні нашого виправдання, чи нашого спасіння, полягає в тому, що єдине, що зробив Ісус заради нашого спасіння, була смерть на хресті за наші гріхи, і це, звичайно, дуже важливо для нашого спасіння, як ми побачимо далі. Але замисліться над цим. Якби для нашого виправдання було достатньо, щоб Христос поніс кару за наші гріхи, то можна було б подумати, що Він, цілком дорослий, мав би просто спуститися з неба на парашуті, піти прямісінько до хреста, сплатити ціну, необхідну для задоволення вимог Божої справедливості, і тоді повернутися у славі на небо, – і на цьому наша спокута була б закінчена. Однак в біблійному розумінні необхідні дві речі. З одного боку, наш гріх має бути покараний, але єдине, що це дасть, – те, що ми повернемося до стану невинності – до нульової відмітки.  Ми не матимемо нічого позитивного – праведності,  з якою б можна було прийти перед очі Бога; отже, в біблійній концепції спокути відбуваються дві речі. З одного боку, за негативне – за вину – необхідно розплачуватися; але на додаток до негативного повинна існувати і можливість прояву позитивного аспекту – праведності, щоб Бог міг проголосити нас праведними. Саме через це Христос прийшов у цей світ,  народившись  дитиною, народившись під владою закону, щоб стати новим Адамом і прожити все своє життя в бездоганній, активній покорі перед Богом. Отже, щоб мати право стати нашим Спасителем, Ісус повинен був прожити безгрішне життя, і під час нашого виправдання відбувається подвійний перехід.  Перехід наших гріхів на рахунок Ісуса, і Він спокутує за ці гріхи; і навпаки, потім Його праведність передається чи зараховується нам, йде на наш рахунок; і те й інше необхідне для нашого спасіння – і негативне (розплата за гріхи), і позитивне (набуття справжньої праведності), – ось що відбувається під час цього подвійного переходу.  Отже, коли Лютер каже, що ми одночасно і грішні, й  праведні, він має на увазі, що ми праведні завдяки законному переходові Христової праведності на наш рахунок, але в той же час, якщо розглядати нас самих по собі, в нашому житті ще є залишки гріха.  Отже, Бог проголошує нас праведними не на тій підставі, що, дивлячись на нас, Він бачить в нас нашу власну праведність, а тому що, дивлячись на нас, Він бачить праведність Христа.

Сьогодні ми з вами говорили про цю концепцію судового виправдання, і ми усвідомлюємо, що судове виправдання пов’язане з певною судовою декларацією Бога. Ми пам’ятаємо, що Лютер казав: „Доктрина виправдання самою вірою – це той догмат, на якому церква або стоїть, або з якого падає”, і гадаю, ми розуміємо, що це догмат, на якому я стою або з якого падаю. Це догмат, на якому ви стоїте або з якого падаєте, і я нагадаю вам слова Давида: „О Господи, якщо тавруватимеш неправедних, хто залишиться?” Тут мається на увазі, що нікого з нас не залишилось би, коли б Бог зараховував нам наші гріхи як вони є і ставився до нас об’єктивно – тобто виключно за нашими гріхами, тими гріхами, які Він вбачає у нашому житті, – безсумнівно, ми б загинули. Ми б не витримали суду, і отже я запитую вас сьогодні: як ви сподіваєтеся постати перед судним троном Бога? Може, ви сподіваєтесь, що ніколи не настане час розплати, час давати звіт, час оцінювання? Чи ви сподіваєтесь на те, що Бог мірятиме вас іншою міркою і вирішить, що ваше життя було достатньо хорошим, хоч і не бездоганним? Я тільки хочу запитати вас: на що ви розраховуєте, сподіваючись пройти оте випробування? І благаю вас: якщо ви покладаєтесь на свою власну праведність, відкиньте її, бо в той день вона зрадить вас. Якщо ви хочете пройти Божий іспит, Вам знадобиться праведність, що належить комусь іншому.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × four =

Інші статті Річард Спрол

На цім стою

7 березня 2017

Відкриття Лютера

5 березня 2017