Світло після темряви

500-років Реформації 4 березня 2017 0 79

Дехто з вас пам’ятає, що коли ми видали Нову Женевську Навчальну Біблію, і я розповідав про історію старої Женевської Біблії, я згадав свою подорож до Швейцарії і прогулянку старою Женевою, де є великий парк, розбитий на згадку про Протестантську Реформацію шістнадцятого століття, і парк той прикрашений велетенською стіною під назвою “Стіна Реформації”, де зображені діячі Реформації та багато іншого, але  згадав я, зокрема, про гасло Реформації , викарбуване там у камені, гасло із трьох слів на латині:  post tenebras lux – після темряви світло. Після темряви – світло. Що ж мали на увазі реформатори, кажучи : “Після темряви – світло”.  Вони  казали не лише про розкриття та лібералізацію тлумачень Святого Письма, що робило його доступним для простих людей, але й про головну  темну пляму, що турбувала їх, темряву, що покривала одну з найважливіших  біблійних доктрин, а саме – доктрину виправдання. Основним і центральним питанням Реформації шістнадцятого століття була доктрина виправдання самою вірою. У певному сенсі ця доктрина визначає всю Протестантську Реформацію, і в силу такої її важливості, – не лише з історичної або біблійної точки зору, але й з точки зору особистої спокути, за наступні десять бесід ми знову звернемося до розгляду цієї концепції, доктрини виправдання самою вірою.

Ще раз, для історичної довідки: ця доктрина, що викликала такі гарячі суперечки та дебати у шістнадцятому столітті, породила найбільш непевне, на мою думку, протирічя у історії церкви.  Я веду до того, що церква завжди певною мірою втягувалась у теологічну полеміку. Християнська ортодоксальність критикується у кожному поколінні.  У четвертому столітті  рух Арійців, – єретиків, що заперечували божественність Христа, призвів до необхідності скликання Ніцейської Ради, де церква недвозначно висловила свою певність стосовно Триєдиної природи Бога та цілковитої божественності Христа. У п’ятому столітті подібна суперечка призвела до скликання Хальцедонської Ради 451 року, на якій церква знову впевнено заявила, що Христос є “vere homo vere deus” – “істинно чоловік, істинно Бог”, і цим визначила наше розуміння особи Христа – людини та Бога.

Суперечності, як бачимо, не дріб’язкові. Вони заторкнули найфундаментальніші постулати християнської віри, але в цілому церква спромоглася зберегти свою ортодоксальність  і уникнути розколу, розпаду на тисячу різних деномінацій.  Але питання, котре постало в шістнадцятому столітті було, як я вже казав, таким непевним, що увесь християнський світ розділився, а єдність церкви була порушена так глибоко, як ніколи до цього в історії людства.  Проте, це не означає, що доктрина, навколо якої це відбулося, – доктрина виправдання – є більш важливою, ніж доктрина особи Христа, або діянь Христа.  Я не це мав на увазі, але думаю тут нам слід зрозуміти, що з обидвох боків протистояння ця площина доктрини була приречена набути такої ваги, яка виключала б можливість компромісу, зрозуміти те, що це не була одна з тих багатьох суперечок, де можна погодитись з опонентом, але залишитись при своїй думці, і жити далі у благості, бо обидва табори були переконані,  що на вагу у цій доктрині кладеться сама суть біблійного Євангелія, а коли ризикують Євангелієм, – ризикують усім.

Отож, перш, ніж подивитись на саме протиріччя і на ті погляди, яких дотримувалась кожна з сторін, я хочу на деякий час зупинитись на ступені важливості цього питання   з точки зору тих, хто долучився до дискусій. Один з найвідоміших коментарів до цього питання з часів Реформації належить Мартіну Лютеру, котрий сказав, що доктрина виправдання самою вірою –  це той догмат, який або тримає, або руйнує церкву. Дозвольте повторити. Лютер сказав, що доктрина виправдання самою вірою –  це той догмат, який або тримає, або руйнує церкву. Якщо церква розуміє цю доктрину правильно – вона встоїть. Якщо помилково, – вона впаде.  Таким чином Лютер продемонстрував, що ця доктрина є ключем, віссю нашого розуміння християнства. Ось чому на терези було поставлено так багато.

Далі, я часто запитував себе, знаючи про свою особисту відданість Лютерові, якого я люблю, яким захоплююсь, який надзвичайно вражає мене як теолог, відважний реформатор і так далі. При тому, що Лютер був людиною. Він не був апостолом. Я не є адвокатом натхнення Мартіна Лютера, непогрішимості Мартіна Лютера і, тому, мусив питати себе: “А тепер скажи Роберте, сам ти віриш у те, що доктрина виправдання – це той догмат, який тримає, або руйнує церкву тому лише, що так сказав Лютер? Чи не перебільшував Лютер важливості цієї доктрини, чи не переоцінював її?” Кожного разу, коли я задавав собі це питання, я сам собі давав однакову відповідь: “Ні, він не перебільшував її важливості. Ні, він не переоцінював її” – робив висновок я, пам’ятаючи що сказав апостол Павло у першій главі послання до галатів.

Зупинимось на хвилину на цьому посланні –  глава перша до галатів.  Думаю, всім нам вона добре відома, проте у вірші шостому першої глави послання до галатів, Павло зазначає:   “Дивуюся я, що ви так скоро відхиляєтесь від того, хто покликав вас Христовою благодаттю, – на інше Євангеліє, що не інше воно. Але є ті, хто непокоїть вас і хоче перевернути Христове Євангеліє. Але якби й ми, або ангел із неба почав благовістити вам не те, що ми благовістили, – нехай буде проклятий.  Як ми перше казали, так і тепер знов кажу: коли хто вам не те благовістить що ви прийняли, – нехай буде проклятий”.

Ви чуєте, що каже Павло? Цей апостол – людина, котра у своїх вченнях, вказівках, настановах та закликах до церков першого століття незмінно наголошувала на чеснотах терпіння, доброти, покори, милосердя та терпимості і , навпаки, котра завжди засуджувала гріхи дратівливості, розбрату, духу сварливості, войовничості  і так далі, ця  людина, котра твердить, що ми якомога більше маємо прагнути до миру з усіма людьми, цей апостол, котрий є апостолом миру та єдності, несподівано доходить до того місця доктрини, де говорить: “Цього не можна стерпіти. Стерпіти викривлення Євангелія на інше Євангеліє означає стерпіти нестерпне”.

Отже, перше що ми чуємо від Павла – це вираз подиву, не через те, що люди відійшли від Євангелія, яке він благовістив їм раніше, але тому, що вони відійшли від нього так швидко. Так швидко! Він ледве-ледве вийшов з-поміж них,  а вони вже готові слухати науку іудаїстів, котрі наполягають, що самою вірою в Христа врятуватися неможливо, щоб бути спасенним слід також важко працювати і бути покірним законові.  Вони хочуть змішати роботу з вірою щоб виправдати людину , і Павло говорить: “Зупиніться! Це – викривлення Євангелія, вони проповідують інше Євангеліє”. Але відразу ж стримується, пом’якшує сказане і продовжує: “що не інше воно”. Чому ж він це сказав? Бо апостол розумів, що немає Євангелія для тебе і Євангелія для нього і Євангелія для неї,  – тут Євангеліє, там Євангеліє, всюди Євангеліє, Євангеліє… Старий МакДональд мав Євангеліє,  E-I-E-I-O.   Ні, є лише одне Євангеліє, і це Євангеліє від Бога.  Це Євангеліє, що проявилося во Христі і через Христа і тепер викладається і тлумачиться апостолами. Слід дотримуватись біблійної доктрини Євангелія, і далі Павло говорить так пристрасно, як ніде більше у своїх писаннях: “Але якщо будь-хто, навіть ангел із неба почне благовістити вам не те, що ви вже чули, – нехай буде проклятий”. Це мій переклад – “нехай буде проклятий” (англ. accursed). Грецькою основою тут є слово “anathema” – його можна впізнати. Якщо ви не знаєте жодного слова грецькою, ви все ж можете впізнати грецьке слово “anathema”, бо воно не лише перекладене, воно транслітероване. До англійської мови воно потрапило, як “anathema”. Ми лише вимовляємо його інакше. Павло каже: “Якщо будь-хто почне благовістити вам не те, що ви вже чули, – нехай буде анафема”, і на той випадок, якщо ми не зрозуміли, він повторюється. Він говорить “Знову кажу вам: коли хто вам не те благовістить що ви прийняли, – нехай буде анафема”. Нехай буде анафема. Нехай буде проклятий. А це дуже, дуже різкі слова! Це войовнича мова.

Що ж могло спонукати апостола вдатися до такої жорсткої промови? Він розумів, що питання виправдання, дорогі мої, – не для теологічних дебатів у вежах зі слонової кості, воно безпосередньо торкається життя кожної людини, бо зводиться просто до наступного:

як нам порятуватись? Це питання життя і смерті. Питання вічного життя. Найважливіше питання для нас. Як я, неправедна людина, можу хоча б сподіватись стати перед лицем справедливого і святого Бога? Що ж, у Новому Заповіті чітко сказано, що кожен з нас складатиме свій звіт перед Богом, і що Бог праведний, а ми – ні. Ото ж, доктрина виправдання – це та доктрина, яка звертається до вирішення цієї проблеми.   Вона пояснює те, як ми, неправедні люди можемо бути в мирі із праведним та святим Богом, і якщо одна з основ християнської віри полягає у благій звістці Євангелія, то вона – у цій доктрині. Дійсно, Павло вважав це настільки важливим, що далі, у главі другій, він привселюдно докоряє Петрові, котрий почав було домовлятися з цими іудаїстами. Він почав з невеликого компромісу, і сказав, що навіть Варнава  одного разу піддався спокусі.

Ото ж, Павло вражає демонстрацією того, що не лише рядові та прості віруючі швидко відходять від Євангелія, але й самі апостоли зі своїм оточенням піддаються цьому. Це страшно, і після завершення своєї різкої промови про анафему, Павло каже цікаву річ. У вірші десятому він говорить: “Бо тепер чи я в людей шукаю визнання чи в Бога? Чи людям дбаю я догоджати? Бо коли б догоджав я ще людям, то не був би рабом Христовим”.   Павло знав, що питання, до якого він звернувся було дуже неоднозначним. Воно було неоднозначним тоді, воно було неоднозначним у шістнадцятому столітті, і воно неоднозначне тепер.  І я підозрюю, що і до самого Царства Божого питання про шлях до спасіння завжди буде спірним, а багато хто з нас намагається уникати суперечок. Я не люблю суперечок. Мені вони зовсім не подобаються. А кому ж подобаються конфлікти? Потрібно бути мазохістом, щоб любити їх. Мені зовсім не подобаються суперечки. Я хочу подобатись людям, і Павло опинився у такому становищі. Лютер опинився у такому становищі. Я подобаюсь Богові? Я подобаюсь людям?  Іноді опиняєшся перед такою дилемою, і саме це якраз і відчував Павло, коли вступив у ту суперечку поміж галатів.

Що ж, для Павла Євангеліє було тим каменем, на якому стоїть, або з якого падає церква, – якщо перекручуєш Євангеліє – потрапляєш під прокляття Бога, так само Лютер, на мою думку, був твердо переконаний у своїх поглядах.  Дозвольте зачитати декілька коментарів Лютера, які він зробив услід за добре відомим висловлюванням, що виправдання самою вірою – це той догмат, який тримає, або який руйнує церкву.  Послухайте, що він якось написав. Він пише: “Догмат виправдання – це господар і принц, пан, правитель і суддя над будь-якими іншими доктринами. Він оберігає та направляє всю доктрину церкви і воскрешає нашу совість перед Богом. Світ без цього догмата  – суцільна темрява та смерть,  tenebras”.  У іншому місці Лютер пише: “Якщо втратимо догмат виправдання – всю християнську доктрину, всю християнську доктрину втратимо разом з ним”.  Як бачимо, Лютер розумів фактичну систематику теології, розумів, що коли ми спотворимо Євангеліє, яке є часткою суті християнської істини, це спотворення вплине і спотворить усе інше, у що ми віримо в християнстві. Щось дуже подібне казав і Кальвін. Він говорив: “Доктрина виправдання є основною підвалиною, що підтримує релігію, тому вимагає більшої уваги та ретельності. Бо поки ви не зрозумієте того, яке становище займаєте перед Богом і який вирок він винесе вам, ви не матимете фундаменту, на якому трималося б ваше спасіння, чи на якому можна було б збудувати вашу набожність”.  Зауважте, що він користується тою ж образністю, що й Лютер. Він використовує образ фундаменту, а Лютер каже: “Це догмат, який тримає церкву”.  Про що ж він говорить. Звичайно, про щось фундаментальне, основоположне для всієї християнської віри.

Вже за нашої доби доктор Дж.І.Пекер написав чудове вступне слово у стилі ессе до перевидання праці дев’ятнадцятого століття  на тему виправдання автора Б’юкенена, де Пекер робить наступне спостереження: “Доктрина виправдання самою вірою –це як Атлант.  Він тримає весь світ на своїх плечах, все євангельське знання про благодать спасіння. Правильний погляд на ці речі неможливий без правильного розуміння виправдання, таким чином, коли руйнується поняття виправдання, разом з ним руйнується все істинне знання про Божу благодать у людському житті, а тоді, як каже Лютер, руйнується і сама церква”.  Він продовжує: “А якщо це станеться і протестанти забудуть ідею виправдання, забудеться істинне знання про спасіння і його неможливо буде відновити, аж поки істина про виправдання не займе належного їй місця.  Коли падає Атлант, все, що спочивало на його плечах перетворюється на руїни”.

Дехто з вас пригадує відомий роман, написаний Ейн Ренд, назва цього роману була “Атлант розправив плечі”.  Який образ! Всі ви бачили Атланта у скульптурах чи картинах,  ви знаєте цей образ – згорблений під вагою земної кулі на плечах, кожен згин, кожна жилка його мускулястого тіла напружена під тягарем світу. Тепер спробуйте уявити Атланта, котрий під час своєї неймовірно напруженої місії раптом знизує плечима. Що станеться? Земна куля скотиться з його плечей. Світ впаде і розіб’ється.    Це – чудовий образ, намальований Пекером для демонстрації того, що виправдання, що доктрина спасіння є опорами самого нашого життя перед Богом. Ото ж, друзі мої, не думаю що можна переоцінити важливість чіткого розуміння цього питання, збереження цього розуміння наочним для кожного покоління, бо я вважаю, що ми знаходимось у новому віці темряви, коли завіса опустилась над цією центральною доктриною виправдання.

Ми живемо у епоху, коли вважається політично некоректним вважати цю доктрину важливою. А для вас важливо те, чи буде можливим ваше спасіння?  Для вас важливо те,  на якій основі, на якому фундаменті будується ваш власний порятунок? Любі мої, як же це може бути для вас неважливим?  Я не знаю нічого, що мало б більше значення, – практичне значення, – ніж питання про моє визволення?  Питання, яке поставив Павлові филип’янський тюремний наглядач: “Що ж мені робити, щоб спастися?”.  Шлях до порятунку абсолютно важливий як для вас, так і для мене,  і якщо ваші загальні правила такі, що вам не подобається доктрина і ви не цікавитесь теологією, відкладіть це питання на кілька днів і разом зі мною уважно придивіться до цього найбільш суперечливого, але водночас найбільш важливого поняття християнської віри.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × 5 =

Інші статті Річард Спрол

На цім стою

7 березня 2017

Відкриття Лютера

5 березня 2017