Відкриття Лютера

500-років Реформації 5 березня 2017 0 399

Ще на світанку ери телебачення у нашій країні здобула неабияку популярність передача про лікаря на ім’я Бен Кейсі. Дехто з вас це чудово пам’ятає. У головній ролі був  Вінс Едвардс, а починалася програма таким собі таємничим голосом. Я вже точно не пригадую, що саме він говорив. Щось на зразок: “Земля, повітря, вогонь, вода, нескінченність”, чи щось подібне, і цим,  – тоді цим відкривалася передача кожного тижня. Ну, і звичайно, наставник Бена Кейсі, старий лікар, – хто ж це був? Джеффі, чи як його, грав цього лікаря, і кожного разу цей старий наставник молодого лікаря ніби-то кидав уважний погляд на  Бена Кейсі і хитав головою зі словами: “Ти дивний юнак, Бене Кейсі”. Пам’ятаєте?  Це була просто репліка, – майже кожного тижня він казав: “Ти дивний юнак, Бене Кейсі”.

Зрештою, ми тут не для того, щоб говорити про Бена Кейсі. Сьогодні ми тут для того, щоб поговорити про Мартіна Лютера, але я впевнений, що наставники Мартіна Лютера не раз, дивлячись на нього, хитали головою і казали: “Ти дивний юнак, брате Лютер”.  Нам відомо про епізоди, що змальовують його страждання у монастирі, там у Віттенберґу, коли він був ченцем августинського ордену, і набув сумнівної слави своєю поведінкою у сповідальні, де у щоденних сповідях він проводив не п’ять хвилин, як усі інші ченці, Лютер проводив у сповіді годину, дві години, іноді чотири години, сповідаючись у своїх гріхах, аж поки сповідників  не брало роздратування і вони не починали зупиняти Лютера, припускаючи, що так він просто намагається уникнути рутинної господарської роботи, обов’язкової для усіх ченців.  І вони казали йому: “Лютере, якщо ти хочеш висповідатись, вибери значний гріх. Не затримуй нас тут годинами, переказуючи усі дрібні грішки, що спадають тобі на думку”. Але вони розуміли, що Лютер робив це щиро. Його дійсно мучили ці гріхи, і коротке полегшення він отримував лише у ті моменти, коли священник давав йому відпущення.  Він залишав сповідальню, йшов до своєї келії, де знову впадав у відчай, бо згадував про гріх, який скоїв за останні двадцять чотири години і про який забув у сповідальні.  І через ці страждання Лютера та відчуття ним провини дехто навіть вважав його психічно неврівноваженим. Це, можливо, доводить точку зору про тонку межу між генієм та безумством.

Але якби ми заглянули за цю поверхню, то побачили б, що все життя Лютера було позначено кризами, які йшли одна за одною, і часами виглядало так, що ці кризи наставали кожні п’ять років, бо на той час, у 1505 році, Лютер був студентом юридичного факультету. Його батько, Ганс Лютер, шахтар за професією, мав неабиякі плани щодо свого сина Мартіна, котрий виявив великі інтелектуальні здібності та таланти і міг стати визначним юристом, тому батько послав його до університету. Проте багатьом невідомо, що Мартін Лютер, перш ніж уперше потрапив до монастиря, вже ототожнювався з найвидатнішими мислителями у царині юриспруденції цілого європейського континенту.   Фактично, якщо ми хочемо зрозуміти теологічну природу  страждання Лютера, нам необхідно зрозуміти те, що Лютер зі своїм витонченим розумом юриста підійшов до закону Божого, і коли він уперше проаналізував закон Божий, особливо у Старому Заповіті, він дійшов до межі відчаю,  бо зрозумів, що його життя ніколи не відповідало тим радикальним вимогам  чистоти та святості, які він зустрів у законі Божому. Якось він сказав: “Ви питаєте мене, чи люблю я Бога. Люблю Бога? Я ненавиджу Бога !”, бо у Богові, у Христові він бачив лише суворих суддів, котрі лінійкою абсолютного закону Божого вимірюватимуть діяльності Мартіна Лютера, а про себе Лютер знав, що результат такого вимірювання був би сумним.

Отже, цей внутрішній комплекс провини мучив його у роки, коли він був студентом університету і вивчав юриспруденцію, і відомо про такий випадок з його життя: якось по дорозі додому він потрапив у жахливу бурю, і одна з блискавок ударила зовсім поруч. Здається, тоді він був верхи, а від удару блискавки впав з коня і мало не забився насмерть.  Пригадуєте, що сталося кілька років тому на змаганнях Вестерн Оупен у Чикаго, коли під час турніру з гольфу Лі Тревіно, Джеррі Ґерда та ще декількох людей було важко поранено таким несподівано близьким ударом блискавки, а після того у Лі Тревіно брали інтерв’ю телемережі, і коментатор телемереж спитав  у Лі Тревіно: “Чому навчив вас цей випадок?”, на що Тревіно, веселун Мекс,  у котрого завжди була напоготові пара жартів, сказав:  “Він навчив мене двох речей”. “Що ж це за речі?”, – спитав коментатор. Тревіно відповів: “ Ну, по-перше, коли у гру вступає Всевишній, то краще  відійти убік”. І продовжив: “По-друге, я твердо засвоїв, що відтепер, коли збиратимуться буревісні хмари, я йтиму самою серединою проходу з високо піднятою металевою ключкою номер один”.  “Навіщо вам це робити? Це ж все одно, що тримати громовідвід якраз у себе в руках!” – здивувався коментатор, а він сказав: “Ні, навіть Бог не вдарить у ключку номер один”. Як бачимо, Тревіно  просто перетворив це на жарт і пішов собі далі. Але не Лютер. Після того такого близького удару блискавки, Лютер викрикнув у розпачі: “Свята Анно, допоможи! Я пострижусь у ченці”. І на превеликий жах свого батька він кидає навчання в університеті і йде в монастир, таким чином дотримуючись своєї обітниці Святій Анні..  Це сталося у 1505 р., але навіть після деякого часу, проведеного в монастирі, він не позбавився від того нещадного, неослабного почуття провини, що гнітило його душу.

У 1510, через п’ять років, у Лютера трапляється друга глибока криза, і ця криза починається того часу, коли настоятель монастиря призначає Лютерові та ще одному з братів бути делегатами від монастиря, – монастиря того ордену в Німеччині, на скликанні, що мало відбутися у Римі; обидва чоловіки, Лютер та його товариш мали йти здебільшого пішки, від Німеччини до самого Риму. І коли Лютер дізнався, що він буде йти, що його обрано для цієї пілігримської місії до Риму, він був окрилений, бо за поняттями церкви того часу таке святе прочанство мало дуже велику цінність як єпитимія, цінність у плані спокути, і цим походом  до святого міста  Лютер міг  дуже добре послужитися своїй душі.    Отож, його погляд та сподівання звертаються до Риму, самої колиски церкви, в очікуванні, що можливо, тут він знайде той мир та спокій, якого так прагнула його душа.   Проте, у вічному місті його чекало чи не те ж саме, що чекало Павла у Афінах. Пригадуєте, коли Павло стояв біля воріт Афін, його душа болісно стискалася, бо перед собою він бачив місто, що було цілком у владі ідолопоклонства. Коли Лютер прибув до Риму, його вразила неприхована розбещеність духовенства у цьому місті – статева розбещеність, досі небачена в історії церкви, він дивився на колег-священників, котрі за п’ять хвилин правили службу так недбало, – лише для годиться, що там не було й натяку на благочестя чи набожність. А метою його паломництва було відвідання священних сходів, – тих самих, якими Ісус нібито йшов із суду Понтія Пилата і які було привезено до Риму і встановлено у церкві; і прочани йшли до них, і підіймалися цими сходами, і йшли на колінах, і читали молитви, так ідучи. Отже, Лютер прийшов до тієї церкви і, вклякаючи на тих кам’яних сходах, промовляв молитву на кожній сходинці, цілував кожну сходинку, підійнявся на саму гору,  а діставшись туди, був уражений думкою, що все це могло бути даремно, і він промовив уголос: „Хто знає, чи все це правда?” Ось так його подорож до Риму, яка, як він сподівався, мала допомогти йому позбутися сумнівів та мук, лише поглибила його страждання. І по поверненні до Німеччини, його боротьба продовжувалась.

Третя його велика криза настала через п’ять років – у 1515 р. Незадовго до того він завершив курс лекцій в університеті. Тепер він був ученим богословом і викладав теологію та Біблію там же, у Віттенбергу,  і саме закінчив серію лекцій, присвячених Книзі Псалмів. Тепер він мав читати лекції про послання Павла до римлян, і готуючись до цих лекцій,  читав класичні джерела – „Ломбардові сентенції” та ін., – але разом з тим читав він і деякі праці святого покровителя свого ордена, Святого Августина. І от, читаючи Августина, він натрапив на місце, де Августин коментує першу главу послання до римлян, у якій Павло говорить, запроваджуючи тему виправдання: „Правда бо Божа з’являється в ній з віри, як написано: „А праведний житиме вірою””.

І от, працюючи над цим, він природно припустив, що коли Біблія, коли Павло у посланні до римлян говорить про правду Божу, він звертається до істинної, внутрішньо притаманної Богові праведності, якої Лютер боявся більше всього на світі, бо знав, що він неправедний і що Бог – праведний; і він не міг зрозуміти, як Євангеліє може нести таку велику благу звістку, що відкриває правду Божу, людям неправедним! От лихо!  Однак читаючи ці Августинові нотатки, він прочитав слова Августина: „У цьому уривку послання до римлян, промовляючи про праведність Божу через віру, він говорить не про ту праведність, якою праведний Сам Бог, а радше про праведність, яку Бог вільно дарує всім, хто вірить. Це не та праведність, що зростає в нас самих. Це праведність, що є даром Божим, котрий Він дає вірним”.  І  збагнувши це осяяння Августина, Лютер сказав, що світло сповнило його душу. Він каже: „Двері раю розчинилися, і я увійшов”. Він відчуває оте глибоке екзистенціальне переживання під час так званого „осяяння у вежі”, коли тягар непрощеної провини скотився з його плечей, і Лютер зрозумів, що лише оповитим праведністю Христа, яку він не міг ані випросити, ані позичити, ані вкрасти, ані заслужити чи заробити, а міг лише смиренно прийняти, вірячи у цей дар Божого милосердя, – лише таким міг він постати перед справедливим та святим Богом.

Ви повинні зрозуміти всю важливість цього, бо якщо подивитися на Реформацію і на розпалення  цієї суперечності, у певному сенсі Мартін Лютер повстав contra mundum  – проти світу – і треба бути або неймовірно непокірним або неймовірно самовпевненим, щоб кинути виклик усім авторитетам, як це зробив Лютер, і відмовитися відступити хоча б на йоту від своєї позиції.  І дійсно, Лютер був упертим. В цьому немає жодного сумніву, але й найупертіший з людей здебільшого подається під такою безжальною критикою, якій  піддали Лютера тогочасні авторитети. Чому він не поступився? Надто тяжко і надто довго він боровся, аби дійти миру з Богом, щоб відступити перед ким-будь. Розумієте, саме в тому переживанні пробудилася його переконаність у виправданні самою вірою, і коли він підійшов до решти послань до римлян з цим розумінням, яке він узяв у Святого Августина, ясність Павлового вчення про виправдання самою вірою укріпила Лютера настільки, що жодні міркування на світі не могли змусити його поступитися цим перед будь-ким.

Знаєте, у мене самого було якесь дивне переживання пов’язане з тим самим текстом. Кілька років тому, саме влітку, я знічев’я читав Августина – так, задля власної освіти. Мені не потрібно було ані готуватися до лекцій, ані писати книжок, нічого такого. Просто я для власної освіти насолоджувався, читаючи  Августина; і я саме читав якесь досить малозрозуміле Августинове есе, дуже специфічне і ніяк не пов’язане з темою виправдання. В ньому йшлося про лінгвістичні питання, і ось посеред  цієї фахової і, мушу сказати,  сухої статті, написаної  Августином, автор раптом вдається до невеликого відступу, такого собі невеликого путівця, відхилення від основної теми, і звертається до 1-го послання до римлян. Ось я це читаю і бачу слова Августина: „Тут Павло говорить про праведність Божу, яка йде через віру, і посилається не на ту праведність, котрою праведний Сам Бог, але на ту праведність, яку Він дає вільно всім, хто вірить у Христа”. І я вам скажу, це було дивно, бо я мав таке неймовірне відчуття – ось я тут, у двадцятому столітті, читаю слова на сторінці, яку було написано 1500 років тому якимось чоловіком у Північній Африці; і я подумав: „Цікаво, про що думав Августин, коли викладав ці слова на папері. Певна річ, він і гадки не мав, що хтось зацікавиться ними через 1500 років”. І я подумав: „Цікаво, що б подумав Августин, якби він сидів мухою на стіні у тій вежі у Віттенбергу і спостерігав за тим, як на Мартіна Лютера зійшла слава, коли Мартін Лютер читав його слова”; і отак сидячи і читаючи їх тепер, у двадцятому столітті, я мав таке відчуття, наче підслуховую Августина і Лютера.

Не думаю, що Мартін Лютер був божевільним. Я вважаю, що Мартін Лютер був мабуть найчеснішим християнином з усіх, хто жив після першого століття. Він дещо зрозумів про праведність Божу і про справедливість Божу, і що краще ми розуміємо, наскільки праведним є Бог, то менше ми обманюємося стосовно самих себе. Якось багато-багато років тому я чув проповідь пресвітеріанського священника, який весь час цитував висловлювання Павла у посланні до Коринтян у редакції, де переклад звучить так: „Ті ж, хто судять себе собою, не є мудрі”; і цей священник у літанії  знов і  знов промовляв цю фразу. Розгляне ту чи іншу тему, а потім завершить її словами: „Ті ж, хто судять себе собою, не є мудрі”. Він, мабуть разів з десять сказав їх протягом тієї проповіді, бо саме так ми й чинимо. Ми оцінюємо себе відносно самих себе ж, сподіваючись, що Бог усіх нас мірятиме кривою лінійкою; і коли ми думаємо, що Він знайде когось іще більш грішного, ніж ми, то у цьому ми шукаємо втіхи чи розради, а не тримаємо перед очима той стандарт, за яким маємо бути суджені. А от Лютер тримав – праведність Божу. І саме в той момент він зрозумів, що та єдина праведність, яка може врятувати його, не може йти від Мартіна Лютера. Вона має прийти від Самого Бога, і в ту мить зернята Реформації дали паростки.

Бували часи у моєму житті, коли мене охоплювала меланхолія (крім останніх 20 років  абощо), особливо коли я був молодим студентом чи багатообіцяючим теологом; я, бувало, почувався пригніченим через щось, сумним, зажуреним, безрадісним, і щоразу, почуваючись так, я звертався до Лютера. Не тому, що шукав теологічних осяянь, яких не міг знайти деінде, а тому, що міг відчути подібність до нього, бо він був таким земним. Він був таким самим. Йому увесь час доводилося боротись із такими самими речами. Він казав, що веде постійну, нескінченну боротьбу із самим Сатаною, коли Сатана кидається на нього в невпинні атаки, що їх Лютер називав  Anfechtung, щоб забрати в нього радість, забрати в нього спокій, забрати в нього розраду, і тоді, як казав Лютер, він поспішав до Євангелія і спочивав на Євангелії, щоб відновити своє розуміння миру з Богом, яким для нього був мир із Христом.

І я маю вам сказати: я люблю Мартіна Лютера попри всю його недосконалість, тощо. Знаю, були певні проблеми з його особистістю, і поведінка  його часами була надто бурхливою, і все решта. Сьогодні на початку заняття я пожартував з деким із присутніх тут лютеран, я сказав: „Гаразд, сьогодні я говоритиму про вашого хлопця, та от тільки він – і мій хлопець”. Він належить не тільки лютеранам. Він належить усім нам, так само, як і Аквінський належить усім нам, як Августин належить усім нам, усі ці велети віри, яку бог з радістю дав Своїй церкві, бо Лютер уособлював  боротьбу кожного християнина за мир із Богом. І якщо й ви ведете цю боротьбу, дозвольте мені порадити вам праці Мартіна Лютера, тому що вони, у свою чергу, скерують вас до праць апостолів, у котрих ми справді черпаємо нашу надію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

6 − 3 =

Інші статті Річард Спрол

На цім стою

7 березня 2017