Перш ніж детально розглянути природу завіту благодаті, слід з’ясувати загальний зміст поняття «завіт».  Від самого початку існування людства Бог обрав особливий спосіб взаємодії з людиною. Нерозумні істоти підкоряються провидінню Божому, а ангелами Він керує завдяки Своєму авторитету та велінням. Однак Свою владу над людиною Бог здійснює, укладаючи з нею завіти.

З богословської точки зору завіт – це милостиве зобов’язання, яке взяв на Себе Бог заради блага та благословення людини. Писання відкриває три основні різновиди завіту: завіт викуплення, завіт діл та завіт благодаті.

Завіт викуплення

Завіт викуплення  – це угода, яка споконвіку була укладена між Отцем, Сином і Святим Духом. Писання ясно свідчить, що будь-яке викуплення є можливою завдяки добрій волі Господа (Еф. 1:11; Д.А. 2:23; Єв. 6:17). Цей завіт є вічним та непорушним, оскільки милостива воля Божа передбачає особливу участь у ньому кожної особи Трійці. У вічному завіті викуплення : 

  • Бог Отець вимагає, щоб діледливість була задоволена жертвою Його Сина, обирає з-поміж гріховного людства певний народ, щоб віддати владу над ним Своєму Сину, і обіцяє прославити і вшанувати Свого Сина як Посередника між Собою і людьми.
  • Бог Син обіцяє задовольнити божественну праведність, принісши у жертву власне життя, щоб відплатити гріхи цього народу. Син також обіцяє зібрати разом людей, яких Отець дав Йому, і вберегти їх від погибелі.
  • Бог Святий Дух обіцяє спричинити плід звершеного викуплення   в серцях цих обраних і освятити їх.

Вічний завіт викуплення  також називається Радою миру. Досконала гармонія між Отцем, Сином і Святим Духом виявляється через спасіння обраного народу.

Завіт діл

Досі точаться суперечки навколо поняття «завіт діл», яке стосується Божого завіту, укладеного із Адамом в раю. Адам повинен був коритися Богу, вірно служити Йому і жити в спілкуванні з Ним. Якби людина залишилася вірною умовам цього завіту, Бог нагородив би її вічним життям. Але якщо б людина розірвала зв’язок із Богом через непослух, то її покаранням мала б стати вічна смерть. Найважливішою умовою цього завіту була заповідь не їсти з дерева пізнання добра і зла (Бут  2:17). Ця заповідь носила характер випробування. Дотримуючись цієї постанови, Адам мав довести, що він береже вірність завіту, укладеному із Богом. Саме так виглядає основна ідея завіту діл.

Проблема полягає в тому, що в Писанні відсутні чіткі відомості про укладання завіту з Адамом. Хоча далі в Біблії зустрічаються детальні описи того, як відбувалось укладання завітів з Авраамом (Бут. 17) та з Ізраїлем (Вих. 24), однак в Буття 1–3 ми не знайдемо самого терміну «завіт». Разом з тим в Біблії міститься достатньо свідчень щодо існування завіту між Богом і Адамом.

Термін «завіт» – івр. berith. Концепція завіту передбачає реальність спілкування між Богом і людиною, Святий Бог володіє повнотою влади у започаткуванні та продовженні такого спілкування, а також у встановленні правил та умов, яким мають відповідати ці відносини. Завіт передбачає чітке визначення характеру таких взаємовідносин, котрий встановлюється милостивим Богом і приймається людиною. Божий завіт ґрунтується на принципі: «Я Господь, Бог твій».

Звертаючись до перших розділів Біблії, ми бачимо всі складові завіту, незважаючи на відсутність самого терміну. Тобто існує достатньо підстав говорити про завіт, встановлений для Адама та його нащадків. У першому розділі Буття Господь завершує творіння закликом і обіцянкою, зверненими до людей. Бог закликав їх розмножуватися і оволодівати землею, обіцяючи при цьому вдосталь забезпечувати їх їжею. В Бт. 2:17 міститься заборона та оголошується покарання за її порушення. Адаму заборонялося їсти плоди з дерева пізнання добра і зла. Дерево життя також уособлювало обітницю вічного життя, яке могла мати людина, виконуючи заповіді Божі. Хоча обітниця вічного життя й не була записана, проте усі обставини та подальші події вказують на те, що у випадку збереження слухняності Богу, людина могла б жити вічно. Благословення життя було віднято у людини, коли вона повстала проти Бога.

Ця розповідь вміщує наступні складові: верховна влада Бога, дар вічного життя, який передбачає нескінченне єднання з Богом, а також прокляття смерті у випадку людського непослуху. Покликання людини полягає у визнанні верховної влади Бога, покірності Йому і вічному житті у тісному спілкуванні з Ним. Цих благословень людина була позбавлена, коли повстала проти Божого авторитету та скуштувала плід з дерева пізнання добра і зла.

Усі розглянуті обставини дають достатньо приводів для наступного висновку: між Богом і Адамом існували завітні відносини, хоча останні й не були конкретно визначені саме як завіт. Ці відносини можна назвати завітом діл, оскільки Адам повинен був довести власну відданість Богові і в покорі заслужити право на вічне життя для себе і своїх нащадків. Разом із Вестмінстерським коротким катехізисом цей завіт ми також можемо назвати завітом життя, оскільки він вказує шлях до життя вічного (відповідь на запитання 12).

Таким чином, завіт діл – це договір між Богом і Адамом, в якому Бог пообіцяв Адаму і всім його нащадкам вічне життя за умови безумовного послуху Його волі та сумлінного виконання заповіді не їсти від дерева пізнання добра і зла. Бог також застеріг, що у випадку порушення цього веління, Адама очікує смерть. Складовими цього завіту були: (1) закріплені відносини: знання, любов та насолода від спілкування з Богом; (2) проголошена умова: досконалий послух; (3) передбачена обітниця: вічне життя і (4) покарання за порушення: вічна смерть.

У цьому завіті Адам представляв все людство. Якби він дотримався випробувальної заповіді Божої, то в нагороду отримав би вічне життя як для себе, так і для своїх нащадків. Беззаконня принесло смерть для всього людства. Бог вступив у завітні відносини з Адамом, тому що прагнув від людини щирої любові та добровільного служіння. Завдяки ділам послуху Адам міг заслужити вічне життя. Воно було можливим в раю, тому що Адам був створений за образом Божим, тобто відзначався досконалою праведністю, святістю та пізнанням Господа.

Хоча Бог встановив цей завіт як шлях, який веде до вічного життя, скуштувавши заборонений плід, Адам порушив його і опинився в тенетах смерті. Оскільки він представляє усе людство як одну із сторін завіту, Писання проголошує вердикт – через непослух Адама згрішили всі (Рим . 5:12-21).

Після гріхопадіння Господь не скасував дію завіту діл : Він все ще вимагає від нас щирої любові і бездоганного послуху. Проте ми більше не здатні задовольнити ці вимоги, оскільки в Адамі людська природа зазнала розтління. Ми не спроможні здобути вічне життя своїми ділами. Ми можемо лише отримати його як дар завдяки рятівному  служінню Господа Ісуса, Посередника завіту благодаті.

Завіт благодаті

Головного значення для людини набув завіт благодаті. Коли ми говоримо про «завіт» загалом, то маємо на увазі саме цей різновид завіту. Визначені завітом благодаті умови стосуються віруючих та їхніх дітей: Господь обіцяє повноту спасіння, яке люди можуть отримати через покаяння та віру. Милостивий Бог зглянувся над людьми, уклавши із ними угоду, яка містить не лише обітницю, але й певні вимоги.

Формально, цей завіт був укладений із Авраамом в Бт. 17, проте основна суть його була відкрита ще Адаму відразу після гріхопадіння. В Бт. 3:15 Господь передвістив, що насіння жінки вразить у голову насіння змія і таким чином принесе людству викуплення і спасіння. Спільність людини і Бога відновиться, а зв’язок із сатаною буде розірваний. Завіт благодаті був офіційно укладений з Авраамом та його насінням у Бт. 17:7, підтверджений для Ізраїля у Вх. 20:2, а в Д.А . 2:39 на нього посилається апостол Петро.

У Писанні цей головний завіт також отримав назву Авраамового. Деякі інші завітні угоди, які можна розрізнити у Старому Заповіті – це прояви того самого завіту благодаті, включно із завітом Мойсея, в якому Бог відкрив закони та релігійні обряди, котрих мав дотримуватись Ізраїль. Передбачені в ньому обряди теж були виявленням Божої благодаті, а тому вони розглядаються як запровадження, які відображають дію завіту благодаті. Так само і в Давидовому завіті (див. 2С. 7:12-17) Бог пообіцяв встановити царський престол Давида навіки. Виконання тієї обітниці стало можливим завдяки пришестю Христа. Завіт із Давидом був просто черговим пунктом Божого плану спасіння і ще одним проявом завіту благодаті.

Завіт благодаті є одностороннім, тобто лише Бог визначає його умови і благословення. Бог приходить до Авраама та його нащадків з милостивими обітницями, вимагаючи довіри та уповання на Нього. У такому сенсі цей завіт є двостороннім, оскільки на людину покладено обов’язок послуху Богу.

Жан Кальвін визначає завіт як «спосіб, у який здійснюється обрання». На його думку, «завіт допомагає подолати розрив між незбагненною величчю Бога і нами, а це означає, що Бог присутній серед Свого народу. Однак найважливішою частиною завіту є примирення з Богом. Передбачена завітом обітниця людині пов’язана із небесною спадщиною, але головна мета завіту полягає в розповсюдженні слави Божої. За допомогою завіту Бог показує, що хоче бути батьком для Свого народу».

У коментарі до Пс. 88:4 Кальвін пише: «Отже, якщо ми прагнемо встановити походження або причину появи цього завіту, то обов’язково слід звернути увагу на божественне вибрання».

Основа обітниці завіту благодаті наведена в Бт. 17:7 та підтверджена у Вх. 20:2: «Я Господь, Бог твій». Цією простою заявою Бог проголошує, що Він є Богом усіх учасників завіту. Іншими словами, Бог запевняє про Свою готовність піклуватися про учасників завіту та забезпечувати усі їхні тимчасові та вічні потреби. Бог закликає членів спільноти завіту вірити у Нього, довіряти і коритися Йому. Непослух цим вимогам є найбільшим проявом невдячності та гріховності.

Слід визнати, що своїми силами ми не в змозі виконати умови цього завіту. Але Бог продовжує звертатися до нас: «Я Господь, Бог твій». Він знає, що ми не спроможні самостійно зростати у вірі та приносити плід покаяння, а тому готовий здійснити в нас зміни, які не під силу гріховним людям. Він прагне діяти всередині нас, викликаючи віру та покаяння. Бог готовий зробити нас здатними виконати вимоги завіту благодаті, виливаючи в наші серця дар віри, щоб ми, грішники, навчилися в усьому покладатися на Нього і вірити в Господа Ісуса Христа.

Усі ці обставини неодноразово підкреслюються в Новому Заповіті, де Господь Ісус щедро дарував грішникам Свої милість та благословення. Скрізь у Слові Божому грішникам пропонується безкоштовно скористатися божественною благодаттю, яка відкрилася в Ісусі Христі. Більше того, Господь пропонує нам прийняти віру та покаяння як Його дари. Особливістю завіту благодаті є те, що Господь вимагає від людей віри та каяття і одночасно Сам обіцяє надати їх. Перевага та втіха завіту благодаті полягають у наступному: Бог бажає і здатний зробити те, що людині не під силу.

Господь закликає нас звернутися до Нього, визнати свої провину і гріховність, а також в смиренні схилитися перед Ним. Нам слід повернутися до Бога і довіритись Його Слову, проте ми не спроможні цього зробити. Ця дилема заводить нас у безвихідь: ми повинні вірити, але не можемо досягти цього власними силами. Якщо я не віруватиму, то буду засуджений і загину. Що ж мені робити, щоб отримати спасіння? Відповідь дає Слово Боже: «Віруй в Господа Ісуса, і будеш спасенний» (Д.А. 16:31).

Однак для людини це неможливо, оскільки своїми силами вона не здатна полишити лихі діли і змінитися так, щоб покладатися виключно на Ісуса Христа. Вихід із цього глухого кута передбачений завітом благодаті. Бог оголосив учасникам завіту про Своє бажання спасти їх. Він готовий бути їхнім Богом та піклуватись про усі їхні потреби. Господь Ісус закликає: «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам» (Мт. 7:7).

Нам слід чітко розрізняти обітниці завіту і умови їх виконання. Обітниця не виконується автоматично. Багато людей завітної спільноти загинули через невіру. Надто зверхнє ставлення до виконання обітниць завіту призводить до різного роду помилкових висновків, серед яких припущення, ніби церковна спільнота – це зібрання спасенних людей. Церковну громаду слід розглядати як народ завіту Божого. На її членів розповсюджується обітниця благодаті і від них так само вимагається віра та покаяння. Проте ніколи не можна сказати напевно, що весь народ завіту є спасенним.

Писання говорить про два види дітей завіту. У коментарі до Бт. 17:7 Кальвін стверджує, що завіт встановлений з насінням Авраама загалом. Це насіння включає обраний народ Божий, а також тих невіруючих, які ніколи не звернуться до Бога. Кальвін запевняє, що обидві групи походять від Авраама і на обох розповсюджується завіт, а тому існують два види дітей завіту: 

«Тому ніщо не є більш певним, ніж те, що Бог уклав завіт з тими синами Авраама, які природнім способом народилися від нього…, оскільки обітниця, за якою Господь прийняв їх усіх як дітей, була спільною для всіх: не можна заперечувати того, що у цій обітниці вічне спасіння було запропоноване всім… Ось тоді перед нами у Церкві постають гріхи двоякого ґатунку; а так як усе тіло народу збирається разом в отару Божу, покликане одним и тим же голосом, то в цьому відношенні дітьми вважаються всі без винятку; ім’я Церкви можна застосувати до них усіх, однак в найбільш сокровенній святині Бога лише ті вважаються Його синами, в кому обітниця затверджена вірою».

Деякі люди в церковній громаді так і не зазнали змін . Вони носять ім’я, ніби живі, хоча наділді вони мертві, перебуваючи у гріхах та беззаконнях (Об. 3:1; Еф. 2:1). Вони належать до завіту благодаті, але не розділили (поки що) благословень цього завіту. Їм слід відгукнутися на заклик та прихилити серця до Господа.

В межах цієї теми нам також слід правильно розуміти поняття благословення і прокляття завіту. Благословення ми отримаємо завдяки вірі та покаянню, а прокляття виллється на нас, якщо ми знехтуємо щедрим даром благодаті. Люди, які зневажають рясну обітницю та благословення завіту Божого, загинуть у своєму невірстві, потрапивши під прокляття завіту. Такі люди не мають жодного виправдання, адже їм також була запропонована благодать через обітниці Божі.

Декого може мучити питання: «Чи можливе взагалі спасіння для мене?». Такі люди можуть сумніватися у своєму спасінні, але їм не варто впадати у відчай. Натомість їм конче необхідно поквапитись до Бога, Який пропонує людям завіт благодаті. Чи буде хороший чоловік зраджувати своїй дружині? Чи відмовиться Бог завіту від Своєї дитини, котра шукає Його? Бог не може бути невірним. Вчинити так означало б для Нього зректися Самого Себе, чого Він ніколи не зробить.

Всередині громади також є ті, кого Божа благодать веде до прийняття Ісуса з істинною вірою. Такі віруючі знають Господа і відчувають у своїх серцях Його любов, але щодня стикаються із неміччю власної віри. Вони покликані боротися за віру, протистоячи гріху, хоча на їхнє розчарування на праведному шляху нерідко трапляються падіння. Якщо це відповідає вашому стану, пам’ятайте, що у вас є Бог завіту. Він обіцяє дати все, чого ви потребуєте. Погляньте на Нього. У Христі ви отримаєте прощення та відновлення сили. Лише в Ньому можна знайти ділжню допомогу. Залишайтесь відданими своєму Богу. Він ніколи не покине Свій народ, оскільки Він є Богом, вірним завіту.


Уривок з книги Джеральда Просі “Святе хрещення”