Теорія і практика, віра і життя, доктрина і благочестя – це найкращі друзі. Біблійне вчення є відображенням «побожної науки» (1 Тим. 6:3, ХОМ). Павло поєднує «науку» і «поступовання» (2 Тим. 3:10). Яків вмовляє: «Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими» (Як. 1:22). Підвалиною та джерелом благочестя є доктрина, а благочестя надихає народ Божий ще більше пізнавати та цінувати доктрину.

Однак занадто часто теорія і практика виявляються незрозумілими ворогами. Хто з нас не страждає від розбіжностей між словом і ділом? Між нашими заявами про віру і життям, що цю віру виявляє? Найдивовижніше те, що ми інколи навіть не розуміємо міри цього розриву. Саме потрібно запитати самого себе: наскільки в теорії  я кальвініст, а на практиці – армініанин? Ще з студентських лав ніяк не можу забути слова нашого гостя-викладача: «Ми можемо бути реформатами, проте в наших церквах повно практичних армініан». Суть не в тому, як ми себе називаємо, важливо що про наші переконання говорить практика власного життя.

Теоретичне армініанство

Кожен член церкви, що приймає Реформатські віровизнання, теоретично стає реформатом. Символи віри церкви уособлюють те, у що, за її словами, вона вірить. Консисторія може посилатись на те, що сповідуючі члени визнають вірним у віровизнаннях Церкви. Однією зі складових наших віровизнань є відкрите неприйняття армініанських помилок у розділах «Засуджень хибних стверджень» Канонів Дортського синоду.

               Що ж тоді доктринальне армініанство? Дж.І. Пакер окреслює армініанське вчення наступним чином:

Теологія… що походить з двох філософських принципів: перший, оскільки Біблія вважає віру вільним та усвідомленим вчинком людини, вона не може бути спричиненою Богом, але здійснюється незалежно від Нього; другий, оскільки Біблія вважає віру обов’язковою з боку всіх, хто чує Євангеліє, здібність вірити має бути загальною. Звідси формується погляд, що Писання має тлумачитись як вчення наступних (п’яти) положень: (1) Людина не буває настільки зіпсована гріхом, що не здібна спасенно увірувати у Добру Звістку, зіткнувшись з нею; (2) також не буває настільки контрольована Богом, що не може цю Звістку відкинути. (3) Боже обрання спасенних спричинене Його передбаченням тих, що увірують за власним бажанням. (4) Смерть Христа не гарантує спасіння жодній людині бо не забезпечує жодного даром віри; натомість вона створює можливість спасіння для кожного, якщо вони увірують. (5) Віруючі відповідальні за те, щоб зберігати себе у стані благодаті підтримуючи віру; хто не зможе цього зробити, відпадуть і загинуть. Таким чином армініанство фактично ставить спасіння у залежність від самої людини, де спасаюча віра сприймається через діла людини, а не Бога у ньому.[1]

Можливо, ви читаєте ці рядки і вам здається, що звучить не так вже й погано? Якщо доктринальне армініанство вас не бентежить, це може бути індикатором того, наскільки глибоко вас захопило практичне армініанство.

Симптоми практичного армініанства

Давайте поміркуємо над низкою інших симптомів практичного армініанства.

Перше, ви не хочете чути про абсолютну суверенність Бога, що за Своїм благоволінням спасає одних і робить запеклими інших. Вас дратує, коли чуєте, що грішники залучаються до спасіння тільки завдяки суверенній, нездоланній праці Святого Духа. Ви опираєтесь цим вченням, які визнаєте істинними бо знаходитесь під впливом того духу, що збурював армініан.

Друге, якщо вас хтось запитає: «Що примушує вас вважати, що ви спасенні?», ви просто відповідаєте: «Ну, я увірував». Це правда, ті, хто вірить, спасенні. Однак слова ваші вказують, що ваш спаситель – ваше діло віри, принаймні, головне у вашому спасінні це, а не благодать нашого Спасителя. Тут відмінність від переконань армініанина не особливо велика.

Третє, вас переповнюють духовні гордощі. Ви зверхньо дивитесь на інших. Загиблі не викликають у вас жодного співчуття, бо ж вони мають увірувати як і ви. Терплячість до духовно обтяжених? Навіщо, вони мають бути такими як і ви. Від тих, хто потрапив у пастку гріха треба триматись подалі, бо ж з вами такого ніколи не станеться. Ви робите все правильно. Коріння цих гордощів в армініанській самовпевненості.

Четверте, ви зволікаєте з вірою, бо вважаєте що зможете зробити це коли вам захочеться. Ви як та людина у моторному чорні, котру течія стрімко несе до водоспаду, але вона нічого не боїться, бо вважає, що як тільки їй заманеться, вона поверне ключа, мотор запрацює і винесе її до безпеки. Це доведена смертельна армініанська помилка.

П’яте, ви полишаєте інших. Ви бачите, як дорога вам людина ухиляється з правильного шляху і думаєте: «Якби я тільки сказав…, Якби я був більше…, то він/вона спаслися б». Або ж: «Якби то я був більш переконливим…». Або ж просто вважаєте, що для них вже немає надії; вони просто не слухатимуть. Дуже ймовірно, що за подібним відчаєм і зневірою стоять армініанські переконання.

Шосте, ви постійно не впевнені, чи зможете досягти фінішу як християнин. Життя постійно кидає вас вверх та вниз. Ось, здається, ви мчите до мети, а іншої миті – кудись не туди. Ви гадаєте: що буде там, у кінці? Дістанусь я туди? Не реформатська, а армініанська система спричиняє подібний стан невизначеності.

Сьоме, щоб вдатись до благовістя ви вважаєте, що треба запозичити щось у армініан. Ось як ви презентуєте Євангеліє іншим: «Бог любить вас. Христос помер за вас. Святий Дух хоче жити в вас. Все, що від вас потрібно – відкрити своє серце Ісусу». Ви вважаєте, що якщо зробити спасіння досить привабливим, членство – досить захопливим, поклоніння – досить надихаючим, то грішники приєднаються до церкви. Дуже схоже на практичне армініанство.

Восьме, ви вважаєте, що заповіт полягає у тому, що Бог виконав Свою частину праці обітниці спасіння, а тепер ваша справа – відгукнутись на це вірою та покаянням, а далі перебувати у заповіті вірності. Про яку б позицію це не говорило, гіпер-ковенантну чи федерального бачення, за нею стоїть практичне армініанство.

Дев’яте, ви вважаєте, що своїм пожаданням Бога, смутком щодо гріха, смирінням чи щирими молитвами маєте розчулити Бога і підштовхнути до спасаючої праці щодо вас самих. Можливо ви не асоціюєте себе з армініанством, але це риса саме з цього табору.

Розважаючи над зазначеними симптомами, хто з нас може стверджувати що геть зовсім вільний від вірусу практичного армініанства?

Джерело цієї практичної хвороби

Чому практичне армініанство таке принадне навіть для реформатів? Навіть гіпер-кальвініст Джозеф Хасслі зізнається: «Для мене бути армініанином настільки ж природно, як дихати. Визнаю, що кожна людина перш ніж сила благодаті змінить її, має свободу волі, чи, вірніше, рабську волю бути природженим армініанином; всі ми такими народжуємось і, без сили благодаті, такими всі маємо померти».

Армініанство куди краще узгоджується з нашою природною гордістю, незалежністю і впертістю, аніж реформатською істиною. Хто власне забажає визнати, що він не просто хворий, а духовний мертвяк? Хто природно забажає схилитись перед Богом, цілковито суверенним, і дозволити Богу бути Богом? Хто природно бажає бути спасенний визначеним Богом Замісником, що вдовольнив Боже правосуддя, щоб гарантувати особисте спасіння? Хто бажає, щоб його здолала і тримала непереборна благодать Святого Духа? Жоден. Це геть не підходить нашій пихатій плоті та плотському розуму, що ворогують з Богом. Саме тому чимало членів реформатських церков живуть як практичні армініани, покладаючись на і тримаючись себе замість того, щоб капітулювати на полі битви вільної благодаті і вхопитись за ці істини, як дорогоцінні реалії! Ось чому чимала частина Божого народу інфікована практичним армініанством плоті, вже покохавши доктрини благодаті.

Якщо це практичне армініанство – зіпсований плід зіпсованої плоті, зайве питати, чи потрібно цього боятись. У практичного армініанства багато серйозних наслідків:

  1. Воно безчестить Бога. Воно позбавляє триєдиного Бога слави, як Альфи і Омеги спасіння. Воно нівечить суверенний план нашого Отця, принижує завершеність священничої праці Христа, нехтує любов’ю Святого Духа.
  2. Воно надимає людину. Воно дає можливість природній людині виглядати не настільки погано, як це зазначено у Біблії і надає віруючому якісь підстави для гордощів. І, як наслідок, заважає покладати свою віру лише на Христа.
  3. Воно знекровлює практичне благочестя. Там, де у питаннях спасіння і практики християнського життя акцентують увагу на людській діяльності, нехтують працею Святого Духа. Дуже легко природу спасіння і християнське життя применшити до того, що ми можемо зробити самостійно, без Святого Духа. І коли Святого Духа поховано, починають дзвонити похоронні дзвони в честь практичного благочестя.
  4. Воно легко вироджується у ще більше зіпсоване теоретичне армініанство. Там, де безмежні реалії доктрин благодаті емпірічно згасають під тиском практичного армініанства, теоретичний кальвінізм зсихається, кришиться і легко замінюється доктринальним армініанством. А там де панує останнє, легко відбувається виродження у все більше позитивні погляди на людину та применшення ролі спасіння. Яків Арміній був би шокований, побачивши, до яких наслідків привело армініанство сьогодення, бо ж сам він притримувався куди більш ортодоксальних позицій, ніж багато сучасних армініан. Навіть Кейт Друрі, свідомий армініанин, застерігав: «Армініани схиляються до гуманістичного краю спектру [між суверенністю Бога і суверенністю людини], а тому постійно наражаються на небезпеку перетворитись на гуманістів».[2]

Запроваджене у життя (практичне) армініанство глибоко вкорінене у нашу зіпсовану природу. Воно дуже добре їй підходить, і саме тому має викликати у нас побоювання, бо все, що виходить з нашої «природної» плоті, може завдати нам лише шкоди. Ця натуральна схильність тільки підтверджує істину нашої природної порочності, зіпсутості нашої плоті і потреби у суверенній благодаті триєдиного Бога! Наступного разу ми сподіваємось почути про ліки від практичного армініанства, але вже зараз приносимо цю хворобу до Небесного Лікаря, котрий у Своє ім’я надає лікування безкоштовною та суверенною благодаттю.

Преп. Д. Кранендонк є асистентом редактора журналу The Messenger і пастором Вільної реформатської церкви округу Оксфорд (Free Reformed Church of Oxford County).


[1] J. I. Packer, “Introductory Essay,” in John Owen’s Death of Death in the Death of Christ (Banner of Truth), 4.

[2] Keith Drury, “The Triumph of Arminianism (and its dangers)”; http://www.drurywriting.com/keith/triumph.htm; accessed 17 September 2018.