Наразі ми продовжуємо знайомлення із суттю реформатської теології. Сьогодні я хочу привернути нашу увагу до поняття «завіт» (covenant).

Реформатську теологію часто визначають як «теологію завіту» (covenant theology). Чесно кажучи, я сам майже ніколи не використовую це визначення — не тому, що я вважаю його хибним, а тому, що, на мою думку, воно може ввести в оману, бо, напевно, всі християни погодяться, що поняття «завіт» є стрижневим для обох Заповітів — і Старого, і Нового. Фактично, говорячи про Старий і Новий Заповіти, ми говоримо про Старий і Новий Завіти. Всі ми добре розуміємо, що поняття «завіт» лейтмотивом проходить через все Святе Письмо. У Старому Заповіті описано чимало завітів: завіт, що його Бог надав Ноєві, знаком якого є веселка в небі; завіт, наданий Авраамові, знаком якого є обрізання; завіт, наданий Мойсеєві на горі Синай; новий завіт, про який згадував пророк Єремія. Ми знаємо, що Христос, святкуючи у Великій горниці Паску зі Своїми учнями у ніч перед Його стратою, встановив Новий Завіт і казав про нього: «це Моя кров, … це Моє тіло», і так далі. Таким чином, мотив завіту повторюється у Святому Письмі повсякчас.

Реформатську теологію часто називають завітною — тому, що структуру або формат біблійного завіту вона вбачає важливим елементом, на тлі якого відбувається вся драма спокутування. За такого бачення біблійний завіт перетворюється на ключ до розуміння й трактування всього Святого Письма. Через це теологи-реформати вбачають у мотиві завіту тло драми спокутування.

В теологічних категоріях і в термінах традиційних віровчень реформатські церкви розрізняють три головних завіти: перший — завіт щодо спокутування, другий — завіт щодо дій, і третій — завіт щодо благодаті. Сьогодні я хочу коротко оглянути головні відмітні ознаки цих трьох завітів.

Зазвичай під завітом розуміють угоду між двома або більше сторонами. Завіти зустрічаються й серед людей. Існує форма правління, яка має історичну назву «суспільна угода»[1] або «соціальний завіт», — це угода між урядом і громадянами. Певні умови цієї угоди означені в Конституції і «Біллі про права». Сучасний шлюб теж відбувається на підставі завіту; шлюби супроводжуються обіцяннями, передбачають певні права й обов’язки тощо. Так само, бізнес-контракти містять «covenants» — умови угоди (сьогодні про них постійно говорять у ЗМІ). Укладаючи контракт, наймач і найманець обговорюють обопільні права та обов’язки.

У першому серед біблійних завітів, які ми обговорюватимемо, люди безпосередньо участі не беруть. Завіт щодо спокутування — це теологічне поняття, пов’язане із гармонією та єдністю замислу, що існував предковічно і виявлявся у взаємній згоді всіх трьох іпостасей Трійці. Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Святий Дух предковічно і повністю погодилися щодо здійснення у майбутньому акту спокутування. Кожна іпостась Трійці виконувала особливу роль у драмі спокутування.

У 3-му розділі Євангелія від Івана читаємо: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3.16). Це дуже істотний вірш. Ані ми, ані Новий Заповіт не стверджуємо, що Христос так полюбив людський світ, що умовив Бога-Отця пробачити людські гріхи. Тобто Сина у світ послав Отець, а не навпаки. Саме Бог-Отець мав замисел спокутування і почав його реалізовувати, пославши Свого єдинонародженого Сина у світ зі спокутною місією, аби Він став нашим Спасителем і Посередником. Згідно з Нікейським Символом віри IV-го століття, Христос, виконавши Свою спокутну місію, вознісся на небо, а затим Бог-Отець і Бог-Син разом послали на землю Бога-Святого Духа, аби Він передав діяння Христа Божим людям.

Отже, спершу Отець послав на землю Сина, а потім Отець і Син разом — Святого Духа. Це може ввести в оману, бо ми знаємо, що, наприклад, очищення людства від гріхів приписується Синові, а не Отцеві або Святому Духові. Ми знаємо також, що процес освячення пов’язаний з діянням Святого Духу, а не Отця або Сина. Але не слід сприймати це так, нібито Отець і Син не мають жодного стосунку до нашого освячення. Весь тварний світ — це діяння тринітарне, тобто діяння всіх трьох іпостасей Трійці. Все спокутування — це теж тринітарне діяння: певна роль у ньому належала всім іпостасям Трійці. Однак, пояснюючи завіт щодо спокутування, необхідно уникнути хиби, якої неодноразово припускалися в церковній історії, — погляду, що Бог-Отець і Бог-Син не ладили один з одним, і що Син намагався умовити Свого розлюченого Отця відвести від Себе Його гнів, що спокутування було милостивою ідеєю одного лише Бога-Отця, і що Христос виконував Свою місію неохоче. Будучи у Гефсиманії, Ісус молився Отцеві: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене…» Але, вимовивши цю фразу, Він одразу ж додав: «Та проте, не як Я хочу, а як Ти…» (Мт. 26.39). Не слід приймати цей вірш так, неначе Ісус сказав: «Якщо це так необхідно — гаразд, Я це зроблю». Ні; тут Ісус говорить про інше: «Це вдовольняє Мого Отця, а Для Мене виконати Його волю — найбільша втіха». Суттю завіту щодо спокутування є показати абсолютну й предковічну єдність і згоду між іпостасями Трійці щодо замислу спасіння.

Наразі ми підійшли до відмінностей між завітом щодо дій і завітом щодо благодаті. Вони часто породжують гарячі дискусії. Йдеться насамперед про таке: у реформатській теології завіт щодо дій стосується вихідного завіту, що його Бог надав людині як такій (man qua man), — тобто Адаму та Єві, що жили в Раю, позаяк Адам унаочнював не тільки себе і свою дружину, а й усіх своїх нащадків, усе людство. Він — першолюдина; він представляв перед Богом людство.

Бог, створивши Адама і Єву, піддав їх випробуванню. Він обіцяв, що надасть їм благословення у разі, якщо вони коритимуться Йому, і покарає їх, якщо вони Йому не коритимуться, і піддав їх випробуванню, сказавши: «Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. / Але з дерева знання добра й зла не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!» (1 М. 2.16–17). Цього покарання Божі істоти зазнають, якщо порушать заповіді Свого Творця. Це означає, що доля Адама і Єви і їхніх нащадків залежала від того, як першолюди ставитимуться до Божого закону, від їхньої поведінки, від їхніх дій. Звідси й походить назва «завіт щодо дій». Бог сказав: «Робитимеш добрі діла — житимеш; робитимеш злі діла — помреш». Все просто.

Втім, деяким людям відмінність між завітом щодо дій і завітом щодо благодаті не подобається: вони стверджують, що Богові не варто було навіть укладати завіт з Адамом і Євою. Сам факт того, що Він погодився мати особисті стосунки з ними і надав їм можливість вічного життя і блаженства в Його царстві, був виявом Його милості. Я не думаю, що це твердження спричинятиме суперечки. Я хочу сказати лише, що Бог, звісно, взагалі не мав морального зобов’язання передбачати для створених Ним істот шлях до спасіння. Ми визнаємо, що навіть завіт щодо дій встановлений і запроваджений завдяки вічно милосердній природі Бога.

Говорячи про відмінність, ми маємо на увазі, що спершу умови стосунків визначалися покорою або непокорою до Божого закону. Адам і Єва його вимоги не виконали. Вони порушили умови завіту щодо дій, накликавши на себе і на всіх, кого вони представляли, Божу кару, бо було порушено умови завіту щодо створення.

Тут я хочу зробити невеликий відступ. Ми розуміємо, що в нашому суспільстві присутні багато різновидів конкуруючих релігій, а також багато світських людей, які взагалі не мають часу на релігію. Вони не мають анінайменшого інтересу до самої ідеї завіту. Мене питають — а чи взагалі ці стосується цих людей Божий завіт? Я відповідаю, що спершу треба з’ясувати, чи є ці люди людьми. Якщо ми відповімо на це питання, що так, звичайно, ці люди — дійсно люди, то тільки тоді має рацію наступне питання — кого стосувався завіт, що його Бог надав під час творіння, — всіх людей світу чи тільки тих двох, що жили в Едемському саду?

За Біблією, завіт, укладений між Богом і першолюдьми, стосувався всього людства. Цей завіт можна заперечувати, можна його зрікатися, можна ним нехтувати, однак його неможливо ані уникнути, ані скасувати. Всі ми врешті-решт постаємо перед Божим престолом і всіх нас Бог визнає винними — почасти через те, що ми порушили Його закон. Всі ми вчиняли злі діла. Всі ми не порушували умови вихідного завіту щодо створення. Всі ми нехтували обов’язками кожної людської істоти: прославляти Бога, славити Його як Бога, бути вдячним Йому і коритися Його законові.

Інакше кажучи, вся наша планета населена порушниками завіту. Христос прийшов у світ, який вже був винний перед Отцем, бо він порушував Його закон, порушував самі умови людського існування, руйнував саму підставу людського життя, створеного Богом.

От що ми маємо на увазі, говорячи про завіт щодо дій. Оскільки першому Адамові виконати його умови не вдалося, Бог мав повне моральне право діяти точно так, як передбачають умови цього завіту, — знищити Адама і Єву, а разом із ними і все людство. Але натомість Він пожалкував їх — Він покрив їхню наготу та обіцяв їм спокутування через Того, Хто буде їхнім Спасителем. У такий спосіб Бог встановив завіт щодо благодаті, надавши його Авраамові, Мойсеєві, надаючи його скрізь у Старому Заповіті.

Бог обіцяв спокутувати Своїх людей, які були винні згідно завіту щодо дій, і забезпечити їм спасіння. Це надзвичайно важлива річ, бо деякі з нинішніх християн вважають, що способи, в які Бог надавав спасіння у Старому Заповіті і в наш час, кардинально відрізняються один від одного — не зважаючи на пояснення апостола Павла, що він їх вмістив у 3-му, 4-му і 5-му розділах Послання до римлян, ілюструючи на прикладі Авраама, що і в Старому, і в Новому Заповітах спасіння здійснювалося через благодать, і що Авраама було виправдано не ділами закону, а вірою в обіцяне пришестя Месії. Різниця тут радше між обіцянням і виконанням.

У старозаповітні часи люди чекали на обіцяне їм пришестя Визволителя, вірували в Нього і виправдовувалися цією вірою. У наш час ми вже не чекаємо, згадуємо про діяння Спасителя. Ми теж віруємо в Нього, і спасіння сьогодні практично таке саме, як і тоді. Різниця хіба що в тому, що ми набагато глибше розуміємо окремі аспекти спасіння, а ще більше — в тому, що для нас діяння Христа — це вже fait accompli, історичний факт.

Але якщо людина припускається порушення умов укладеного між нею і Богом завіту щодо дій, то єдиним шляхом відновити свої стосунки з Богом є не Його справедливість, а Його милосердя, не людські діла, а Божа благодать. Це дуже важливо, бо у наш час залишається популярною ідея, що можна одержати спасіння завдяки своїм ділам, що діла здатні прокласти людині шлях до Божого Царства. Ми й досі не усвідомлюємо, що ми — боржники, які не в змозі погасити свій борг. Ми забуваємо, що умови завіту щодо дій доволі жорсткі. Вони вимагають досконалості. Скоївши хоча б один гріх, його вже не позбавишся і не загладиш. Навіть найменший грішок позбавляє людину досконалості — вона вже не може знову стати досконалою, бо досконалість не терпить анінайменшої вади, а постаючи перед Богом, будь-яка людина, звичайно, обтяжена силою-силенною усіляких вад. Ми постаємо перед Богом опоганені вщент. Отже, відмінність між завітом щодо дій і завітом щодо благодаті потрібна, аби пролити ясне світло на природу Євангелія.

Тепер я хочу сказати дещо, що, можливо, багатьох із вас спантеличить. Ми обговорювали вчення про виправдання тільки вірою — що людина одержує спасіння тільки завдяки Божій благодаті тощо. Наразі я вимовлю твердження, від якого у вас перехопить дихання: врешті-решт для будь-якої людини єдиним шляхом виправдатися перед Богом є діла. Ми одержуємо спасіння завдяки ділам. Причому ми одержуємо спасіння тільки завдяки ділам.

Дозвольте мені пояснити. Завіт щодо благодаті необхідно відрізняти від завіту щодо дій, але їх не можна відокремлювати один від одного. Завіт щодо благодаті — це Божий завіт; Бог встановив його, аби переконатися, що умови вихідного завіту виконуються. Тож що означає твердження: «Люди виправдані ділами і тільки ділами»? Воно означає, що підґрунтям виправдання будь-якої людини є досконалі діла Ісуса Христа. Ми дійсно виправдані ділами, але не своїми. От чому ми говоримо, що ми одержуємо спасіння завдяки вірі і благодаті, — бо діла, які нас спасають, не наші; це діла, діяння Того, Хто взяв на Себе зобов’язання виконати кожний пункт завіту щодо дій.

Новий Заповіт подає Ісуса як Нового Адама. Ісус — це нова першолюдина, Яка здійснила те, чого не зміг здійснити Адам. Через непокору однієї людини весь світ поринув у гріх. Інша Людина — Христос — навпаки, корилася Божому законові і досконало виконала всі його вимоги, завдяки чому спокутувала Своїх людей і заслужила для них те благословення, яке Бог із самого початку обіцяв надати створеним Ним істотам. Тож ми одержуємо спасіння завдяки благодаті, оскільки діла, які нас спасають, здійснені не нами. Людина одержує спасіння завдяки ділам — у тому розумінні, що підставою її спасіння є діла досконалого Трудівника, Який предковічно був готовий прийняти на себе тягар гріхів Божих істот і зійти до цього світу, аби взяти на Себе обов’язок виконувати умови початкового завіту щодо дій і виконати їх шляхом досконалої покори. Після цього Бог передасть Своїм людям, які увірували у Христа, всі зиски від Його діяння.

От що передбачає завіт щодо благодаті. Не слід думати, що завіт щодо дій пов’язаний зі Старим Заповітом, а завіт щодо благодаті — з Новим. Ні; завіт щодо благодаті «набув сили» ще у 3-му розділі Книги Буття; він «діяв» і впродовж усього Старого Заповіту, і в Новому Заповіті, тому що він ґрунтується на вільній Божі благодаті до грішників, які її потребують.


[1] Доктрина, що передбачає необхідність згоди громадян на запровадження форми державного правління, що гарантує забезпечення їхніх природних прав. — Прим. пер.