Стаття з книги “Любий Тимофію… Листи служителю”

Любий Тимофію!

Сподіваюся,  мій  останній  лист  про  те,  що  потрібно вчитися  у  пуритан,  був  для  тебе  корисним.  Тепер я пишу свого другого обіцяного листа про те, чому можна навчитися у пуритан для служіння проповіді і навчання. Нехай Господь поблагословить тебе рясно і зробить тебе гідним проповідником Його дорогоцінного Слова.

Проповідуй Слово

Вчися у пуритан формувати зміст і метод всієї своєї проповіді згідно  з Письмом. «Вестмінстерське  керівництво з публічного богослужіння» говорить про служителів: «Зазвичай основою їхньої проповіді повинен бути конкретний текст Святого Письма, що розкриває певний принцип або частину вчення, або ж який відповідає особливій ситуації, що склалася; він також може проходити розділ, псалом або книгу Святого Письма, як вважатиме за потрібне» Едвард Дерінг виклав цю думку коротко: «Вірний служитель, подібно до Христа, не проповідує нічого, крім Слова Божого».

Джон Оуен погоджується: «Головний і першочерговий обов’язок пастора — годувати паству, старанно проповідуючи Слово». А Міллер Маклур [Miller Maclure] зазначав: «Для пуритан проповідь не просто пов’язана з Письмом; вона буквально існує всередині Слова Божого; не текст знаходиться в проповіді, а проповідь — у тексті. <…> Якщо коротко, слухати проповідь — значить перебувати в Біблії».

Пуритани надавали Святому Письму право диктувати головну думку кожної проповіді. Пуритани не намагалися домагатися рівноваги між різними доктринами в проповіді. Натомість вони дозволяли біблійному тексту визначати зміст і головну ідею проповіді. Коли Джонатан Едвардс проповідував, наприклад, про пекло, він жодного разу не згадував про рай, а коли проповідував про рай, то не говорив про пекло.

Пуритани проповідували біблійний текст повністю, хоч би якою була тема, так щоб із часом впевнено розглянути кожну важливу тему Святого Письма, а отже, кожну важливу доктрину реформатського богослов’я. При цьому не виникало ніякого перекосу в загальній низці їхніх численних і довгих проповідей. У самому богослов’ї вони проголошували як трансцендентність Бога, так і Його іманентність. В антропології вони проповідували про Божий образ як у вузькому, так і в більш широкому сенсі. У христології вони розкривали як впокорення Христа, так і Його звеличення. У сотеріології вони звертали увагу як на дію Бога, так і на реакцію людини, розуміючи, коли акцентувати одне чи інше. В  еклезіології вони визнавали високе покликання особливих служителів (пасторів, дияконів), а також однаково високе покликання до служіння всіх віруючих. В есхатології вони проголошували як славу небес, так і жахіття пекла.

Тимофію, вчись у пуритан виховувати щиру відданість всій біблійній істині і в житті, і в проповіді. Будь людиною цієї живої Книги. Вір у проповідь. Ніколи не забувай, що коли ти проповідуєш Боже Слово як законно поставлений проповідник, через тебе говорить Христос, так що за дією Його Духа проповідуване Слово — це живе Слово. Саме через це твоє покликання має таке велике значення. Генрі Сміт з цього приводу говорив своїй пастві так: «Якби ви розуміли, улюблені, що ви нічим іншим не можете бути вигодувані для вічного життя, окрім молока Слова, то ви б швидше побажали, щоб ваші тіла залишилися без душ, ніж ваші церкви — без проповідників».

Поєднуй доктрину і практику

Тимофію,  нехай  пуритани  стануть  твоїми  вчителями в тому, як поєднувати доктрину і практику в проповіді. Наслідуй їх трьома способами:

Чітко звертайся до розуму

Пуританська проповідь адресована людині як розумній істоті. Пуритани любили Бога і поклонялися Йому своїм розумом. Вони відмовилися протиставляти розум і серце, і вчили, що знання — це ґрунт, у якому Святий Дух насаджує насіння відродження. Вони вважали розум палацом віри. «При наверненні підноситься розум», — писав Джон Престон. А Коттон Мезер сказав: «Невігластво — матір не побожності, а єресі». Тому пуритани проповідували, що ми повинні думати, для того щоб бути святими. Вони не погоджувалися з тією ідеєю, що  святість  є  питанням  лише  емоцій.  Вони  зверталися  до грішників через «просту проповідь», як вони її називали, використовуючи біблійну логіку, наводили доводи грішникам і переконували своїх слухачів у тому, що нерозумно не шукати Бога і не служити Йому з огляду на цінність життя і його сенс, а також зважаючи на невідворотність смерті і вічності. Бог дав нам розум не просто так, вчили пуритани. Дуже важливо, щоб ми, служителі, уподібнювалися Христу в тому, як ми мислимо. Наш розум має бути просвітлений вірою і навчений Словом, а потім відданий на служіння Богові в цьому світі. Тимофію, бери приклад із пуритан у тому, щоб використовувати свій інтелект для поширення Божого царства. Без ясного мислення ти не зможеш ні годувати народ Божий, ні звіщати Євангеліє, ні виступати проти тієї культури, в якій ти живеш, працюєш і служиш. Ти станеш порожньою, непродуктивною і самозакоханою людиною, внутрішній світ якої не  розвивається.

Пуритани проповідували, що пасивний розум не робить нам честі. Вони розуміли, що бездумне християнство стає безхребетним християнством. Євангеліє, що нехтує розумом, породить неефективне Євангеліє, що не поширюватиметься за межі «насущних потреб». Саме це й відбувається зараз у наших церквах. Ми втратили свій християнський розум, і здебільшого не бачимо необхідності в його поверненні. Ми не розуміємо, що якщо в своєму мисленні і переконаннях віруюча і невіруюча людина майже нічим не відрізняються, то невдовзі так буде і в способі життя.

Цілеспрямовано викривай совість

Пуритани старанно працювали над совістю грішників, вважаючи її «джерелом світла» в їхній природі. У простій проповіді вони вказували на конкретні гріхи, потім ставили запитання, щоб усвідомлення провини за ці гріхи дійшло до совісті чоловіків, жінок і дітей. Як писав один пуританин, «ми повинні йти з посохом Божественної істини і бити ним по кожному кущу, за яким ховається грішник, поки він, подібно до Адама після гріхопадіння, не постане перед Богом у своїй наготі». Вони вважали, що це необхідно, тому що поки грішник не вийде з-за свого куща, він ніколи не благатиме про те, щоб зодягнутися в праведність Христа.

Тому пуритани проповідували наполегливо, вважаючи, що багато хто з їхніх слухачів ще стоїть на шляху в пекло. Вони проповідували прямо, доносячи своїм слухачам істину про закон і Євангеліє, смерть в Адамі і життя у Христі. Вони проповідували конкретно, серйозно сприймаючи слова Христа про необхідність того, «щоб у Ймення Його проповідувалось покаяння, і прощення гріхів між народів усіх» (Лк. 24:47).

Сучасне ж благовістя характерне тим, що проповідники здебільшого бояться прямо викривати совість людини. Тимофію, вчися у пуритан, які були переконані, що найбільше правди про тебе тобі скаже той, хто найбільше тебе любить. Як колись Павло і пуритани, ми повинні щиро і зі сльозами проповідувати людям, «щоб вони перед Богом покаялись, та ввірували в Господа нашого Ісуса Христа» (Дії 20:21).

Переконуй серце з запалом

Пуритани  проповідували   з   палкістю,   старанністю й оптимізмом. Зараз важко знайти служіння, яке б насичувало розум твердою біблійною їжею і торкалося серця м’яким теплом, але саме таке поєднання було типовим для пуритан. Вони не просто зверталися з доводами до розуму і викривали совість; вони волали до серця. Вони проповідували з любові до Божого Слова, любові до Божої слави і любові до душі кожного слухача. Вони проповідували із щирою вдячністю за Христа, Який спас їх і перетворив їхнє життя на жертву хвали. Вони показували всю красу Христа, сподіваючись викликати в невіруючих бажання знайти те, що віруючі мають у Христі.

Підкреслюй практичну побожність

Подібно до Августина і Кальвіна, пуритани робили наголос на практичній побожності (praxis pietatis), або благочестивому житті, що витікає із здорової науки. «Вестмінстерське керівництво з публічного богослужіння» коротко описує відданість пуритан ідеї святого застосування істини:

«Він [проповідник] не повинен обмежуватися доктриною в загальному сенсі, яким би ясним і аргументованим не був її виклад, але йому слід донести її на рівні  особливого  сприйняття,  застосовуючи  її до своїх слухачів, хоча це може виявитися для нього вкрай важким завданням, що вимагатиме багато розсудливості, старанності і роздумів. Для душевної і гріховної людини це буде дуже неприємно; проте проповідник повинен намагатися робити це таким чином, щоб його слухачі могли відчути, що «Боже Слово живе та діяльне… і спосібне судити думки та наміри серця»; тоді, якщо буде серед них «якийсь невіруючий чи сторонній, то… таємниці серця його виявляються, і так він падає ницьма і вклоняється Богові».

Будучи впевненими, що Божий шлях до серця і життя людини пролягає через розум, пуританські проповідники бачили, як Святе Письмо і богослов’я пов’язані з проблемами повсякденного життя. Вони не відокремлювали святе від щоденного. Ось чому в їхніх книгах так багато «застосувань», якими вони показують, як на практиці застосовувати їхні тексти. «Керівництво з публічного поклоніння» виділяє шість типів застосування: проповіді про правдиві доктрини, спростування неправдивих доктрин, заклик до виконання обов’язків, заклик до покаяння, розрада стражденним і самодослідження для кожного слухача. Якщо розглянути тільки один тип застосування, заклик, то він охоплює такі важливі чесноти як регулярні особисті та сімейні вправи в благочесті, щира відданість доброті й правді, старанність у праці, старанність у братерському спілкуванні, відповідальне використання талантів і часу, суворе дотримання дня спокою і, найважливіше, живі стосунки з Богом. Пуритани любили застосовувати біблійні тексти до всіх сфер життя, звертаючи увагу як на обітниці Божі, так і на обов’язки людини.

Нехай пуритани навчать тебе використовувати кілька таких «застосувань» у кожній проповіді для різних категорій слухачів. Вільям Перкінс розрізняє сім категорій слухачів, чотири з яких стосуються невіруючих (вперті в своєму невігластві; неосвічені, але ті, яких навчають; котрі знають, але не  впокорилися;  впокорилися,  але  ще  не  здобули  свободу в Христі). Ще три стосуються спасенних (ті, хто вірить; ті, що впали; «мікс» — тобто батьки, юнаки і діти в благодаті). Він показує нам менш ніж на двадцяти сторінках, як застосувати проповіді до кожної з цих категорій слухачів. Якомога частіше перечитуй ці сторінки і перевіряй по них свої проповіді.

Висловлюючись коротко, проповідь і богослов’я — це засоби для досягнення мети, а мета — освячення. Пуритани вважали богослов’я практичним за своєю суттю. Вільям Перкінс називав богослов’я «наукою благословенного життя назавжди»130; а Вільям Еймс — «доктриною або вченням про життя для Бога»131. Сінклер Фергюсон писав: «На їхню думку, систематичне богослов’я для пастора — це те саме, що анатомія для лікаря. Лише у світлі всього «тіла богослов’я» (як вони любили його називати) служитель може поставити діагноз, призначити лікування і, в кінцевому результаті, зцілити духовну хворобу тих, кого долає тіло гріха і смерті».

Тому пуритани із задоволенням проповідували всю волю Божу. Їхнє «комплексне» християнство було надійно вбудоване в повсякденне життя. Їхній спосіб життя був цілісним, відображаючи все  Євангеліє  для  всіх  сфер як особистого, так і  суспільного життя. Їхній біблійний світогляд, що поширювався на працю і дозвілля, обов’язки і задоволення, був націлений на «святість перед Господом» і на те, щоб робити «усе на Божу славу» (1 Кор. 10:31). Тимофію, тобі потрібно чинити так само.

Проповідуй, спираючись на досвід

Пуритани показують нам, як підтримувати властиву реформатській проповіді спрямованість на досвід. Пуританська проповідь пояснювала, як християнин переживає біблійну істину на досвіді свого життя. Вони використовували англійський термін «experimental», що походить від латинського слова «ехреrimentum», утвореного від дієслова зі значенням «пробувати, випробовувати, перевіряти». Це саме дієслово може  означати  «знайти  або  дізнатися  дослідним  шляхом», і  тому  від  нього  походить  слово  «experientia»,  що  означає «випробування, експеримент» і «знання, отримане дослідним шляхом». Кальвін використовував слова «досвідний» і «експериментальний» як синоніми, оскільки обидва слова, якщо говорити про біблійну проповідь, вказують на необхідність перевірки або випробування життєвого досвіду за зразком Святого Письма (Іс. 8:20).

Така «досвідна» проповідь підкреслює, що істини Божого Слова необхідно пізнавати на власному досвіді. В ній проповідник прагне  з позицій біблійної істини пояснити, як повинні йти справи і як вони реально йдуть у християнському житті, і застосувати Божественну істину до кожної сфери життя віруючого: до його ходіння перед Богом, а також до його взаємин із родиною, церквою і навколишнім світом . Можна багато чому повчитися у пуритан в зв’язку з таким типом проповіді.

Пол Хелм [Paul Helm] пише:

«У кожній ситуації потрібна проповідь, що охоплює весь спектр християнського досвіду, і розвинене практичне богослов’я. Проповідь повинна пропонувати керівництво і повчання для християн відповідно до їхнього фактичного життєвого досвіду. Не слід присвячувати її чомусь абстрактному або ставитися до людей у громаді так, ніби вони живуть в іншому столітті або знаходяться в зовсім інших обставинах. Це означає, що треба, враховуючи всі особливості нашого часу, з повним співчуттям і розумінням усіх людських сподівань і страхів, входити в реальне життя віруючих».

Для проповіді пуритан була характерна вибірковість застосування істини до досвіду. Вибіркова проповідь проводить відмінність між віруючими і невіруючими. Вибіркова проповідь проголошує Божий гнів і вічний осуд для невіруючих і нерозкаяних. Вона також пропонує прощення гріхів і вічне життя всім, хто щирою вірою приймає Ісуса Христа як Господа і Спасителя. Така проповідь вчить, що якщо наша віра відірвана від практичного досвіду, то ми загинемо — і це не тому що досвід рятує, а тому що нам необхідно на особистому досвіді пізнати Христа, що рятує грішників, як скелю, на якій утверджена наша надія на вічність (Мт. 7:22-27; 1 Кор. 1:30; 2:2).

Пуритани дуже добре розуміли, наскільки оманливе людське серце. Тому пуританські благовісники всіляко намагалися виділити ознаки благодаті, що відрізняють церкву від світу, справжніх віруючих від номінальних, спасаючу віру від тимчасової. Є й інші праці — «Десять дів» Томаса Шепарда,

«Виявлено майже християнина» Метью Міда, «Релігійні почуття» Джонатана Едвардса, а також десятки творів інших пуритан, у яких автори проводять чітку відмінність між самозванцями і правдивими віруючими».

Пуританські проповідники знали, висловлюючись словами Томаса Бостона, «мистецтво лову людей». Їхньою метою було як початкове, так і триваюче навернення серед тих, хто їх слухав. Вони вірили, що проповідь — це інструмент благодаті, і Святий Дух використовує його, щоб виробити навернення і зростання в благодаті. Саме через це вони й намагалися ретельно розібратися у внутрішній духовній боротьбі. Як писав Сідней Алстром [Sydney Ahlstrom]: «Не заперечуючи об’єктивного, воістину благодатного характеру викупних чинів Бога, вони також хотіли показати місце добровільних, осмислених, покаянних, зроблених із вдячності і любові справ людини… вони прагнули показати, що в системі спасіння є місце і для суб’єктивності — для дії людської свідомості».

 Саме цим пояснюється враження, що їхні проповіді, будучи міцно утвердженими на кальвіністському богослов’ї, водночас насичені наказами біблійного Євангелія з його закликами покаятися і вірити.

Як же неймовірно це відрізняється від більшості сучасних проповідей! Сьогодні Слово Боже часто проповідується так, що це ніколи нікого не змінить, тому що в цих проповідях немає ні вибірковості, ні застосування. Проповідь зводиться до лекції, в якій автор намагається догодити бажанням і потребам людей; або ж у проповіді є практичне застосування, але вона не ґрунтується на Святому Письмі. Такі проповіді не показують із Письма того, що пуритани називали живою вірою: як грішник звільняється від усього лахміття  власної  праведності,  шукає  порятунку  лише у Христі, знаходить радість у слухняності і довірі Христу, стикається з напастю гріха, що живе в ньому, бореться зі спокусою повернутися до колишнього життя і здобуває перемогу через Христа.

Тимофію, коли Боже Слово проповідують, спираючись на досвід, Святий Дух використовує його, щоб змінювати окремі особистості і цілі народи. Така проповідь спричиняє перетворення, тому що вона співвідноситься з життєвим досвідом дітей Божих (Рим. 5:1-11), чітко пояснює ознаки рятівної благодаті у віруючій людині (Мт. 5:3-12; Гал. 5:22-23), проголошує високе покликання віруючих як Божих слуг у цьому світі (Мт. 5:13-16), і показує вічну долю віруючих і невіруючих (Об. 21:1-9).

 Зосереджуйся на Христі

Пуританська досвідна проповідь була зосереджена на Христі. Як це чітко показано в Святому Письмі, благовістя має проголошувати ті факти, які Бог відкрив про Свого Однородженого Сина (Дії 2:23; 5:42; 8:35; Рим. 14:24; 1 Кор. 2:2; Гал. 3:1). Тому пуритани вчили, що будь-яка проповідь, в якій Христос не займає центрального місця, не гідна називатися проповіддю. Вільям Перкінс сказав, що суть будь-якої проповіді полягає в тому, щоб «проповідувати одного Христа, через Христа, на славу Христа».

За словами Томаса Адамса, «Христос — це сукупність всієї Біблії; Він у пророцтвах, у прообразах, в ознаках; Він явно показаний, описаний, зображений; Його можна побачити на кожній сторінці, майже в кожному рядку; все Святе Письмо — це неначе пелюшки немовляти Ісуса». «Думай про Христа як про саму сутність, серцевину, душу і призначення всього Святого Письма», — говорив Ісак Амвросій.

Подібно до Павла, пуритани проповідували Христа розп’ятого. Пакер говорив: Проповідь пуритан оберталася навколо «Христа, причому розп’ятого», адже це вісь всієї Біблії. На проповідниках лежить доручення звіщати всю волю Божу; але хрест — центр цієї волі, і пуритани знали, що мандрівник, котрий подорожує просторами Біблії, негайно збивається з дороги, як тільки відводить погляд від пагорба під назвою Голгофа.

Пуритани любили Христа і багато писали про Його чесноти. Прислухайся до слів Семюеля Рутерфорда: «Складіть в одне всю красу десяти мільйонів райських світів, подібних до Едемського саду; складіть в одне всі дерева, всі квіти, всі аромати, всі барви, всі смаки, всі радощі, всю можливу чарівність і всю солодкість. О, яка це була б дивовижна краса і витонченість! Та проте у порівнянні з прекрасним і дорогоцінним, улюбленим Христом це було б менше, ніж одна крапля дощу в порівнянні з усіма морями, ріками, озерами і основами десяти тисяч земель»144. А Томас Гудвін підсумовує:

«Без Христа для мене рай був би пеклом».

Підтримуй біблійну рівновагу

Пуритани показують нам, як підтримувати необхідну біблійну рівновагу в проповіді. Хочу згадати лише три важливих способи:

  • Через  дотримання  балансу  між  об’єктивним і суб’єктивним вимірами християнства. Об’єктивний служить поживою для суб’єктивного; таким чином, суб’єктивний завжди ґрунтується на об’єктивному. Наприклад, пуритани стверджували, що головною підставою впевненості  служать  Божі  обітниці,  але ці обітниці повинні ставати для віруючого дедалі реальнішими   через   суб’єктивні   прояви   благодаті і внутрішнє свідчення Святого Духа. Без застосування Святим Духом ці обітниці ведуть до самообману і тілесної самовпевненості. З іншого боку, без Божих обітниць і просвітлення Духом самоаналіз призведе до самокопання, поневолення і законництва. Об’єктивне і суб’єктивне в християнстві не можна розділяти. Ми повинні намагатися жити так, щоб внутрішня присутність Христа виявлялася в Його об’єктивній дії активного і пасивного послуху. Євангеліє Христа потрібно проголошувати як об’єктивну істину, але воно також має бути застосоване Святим Духом і внутрішньо засвоєне вірою. Тим самим ми відкидаємо два види релігії: ту, що відокремлює суб’єктивний досвід від об’єктивного Слова і призводить до людиноцентричного містицизму; і ту, що припускає спасіння на оманливій підставі історичної або тимчасової віри.
  • Через дотримання балансу між суверенністю Бога і відповідальністю людини. Практично всі пуритани підкреслювали повну суверенність Бога і повну відповідальність людини. Як це можна логічно пояснити, не вміщається в обмежений людський розум. Коли Чарльза Сперджена запитали, як примирити ці дві великі біблійні доктрини, він відповів як справжній послідовник пуритан: «Я навіть не знав, що друзям потрібне примирення». Він також порівнював ці дві доктрини з рейками, по яких рухається християнство. І так само як здається, що залізничні рейки  вдалині  зливаються, так і доктрини суверенності Бога і відповідальності людини, що здаються несумісними в цьому житті, з’єднаються у вічності. Пуритани охоче б із цим погодилися. Наше завдання, говорили вони, не намагатися з’єднати їх у цьому житті, а підтримувати їх у рівновазі і жити відповідно до цього. Ми повинні прагнути до  практичного  християнства,  яке  віддає  належне і Божій суверенності, і нашій відповідальності.
  • Через відкидання як армініанства, так і гіперкальвінізму. У наші дні зростає число неправдивих навернень через поверхневе армініанство та методи, націлені на спонукання «прийняти рішення», що призвело до виникнення теорії про тілесних християн, щоб якось пояснити існування «християн», що не приносять плоду. Пуритани боролися проти такого поверхневого армініанства за допомогою своєї сотеріології суверенної благодаті. Книги Джона Оуена «Демонстрація армініанства» [A Display of Arminianism] та «Смерть смерті в смерті Христа» [The Death of Death in the Death of Christ] вражаюче показують, що воля занепалої людини знаходиться в рабстві.

З іншого боку, все більше реформатських консерваторів йдуть далі, ніж Кальвін, і відстоюють ідею про те, що Бог не пропонує Свою благодать щиро і безумовно кожному, хто чує Євангеліє. Така думка не сприяє проповіді Євангелія, і при цьому відповідальність людини применшується або зовсім заперечується. На щастя, ми звільняємося від раціоналістичних гіперкальвіністських висновків про доктрини благодаті, коли читаємо такі праці пуритан як «Прийдіть і прийміть Ісуса Христа» Джона Буньяна, «Сльози Спасителя, пролиті за душі, що гинуть» Джона Хау, або проповідь Вільяма Грінхіла «Що може і повинна зробити людина заради свого навернення».

Тимофію, якщо ти будеш проповідувати з насправді реформатською рівновагою, хтось із людей у церкві може назвати тебе гіпер-кальвіністом, а хтось вважатиме армініаністом, але більшість будуть переконані, що ти маєш дійсну тверду біблійну підставу.

Неослабно навчай основам віри

Пуритани показують нам важливість постійного навчання основам віри як загалом громади, так і твоєї сім’ї. Як і реформатори, пуритани були катехітами, навчаючи основним біблійним доктринам тих, кому вони служили. Вони були впевнені, що проповіді з кафедри повинні підкріплюватися особистим служінням через глибоке вивчення доктрин Письма в формі запитань і відповідей. Таке пуританське служіння катехізації було важливе в декількох аспектах:

  • Безліч пуританських авторів змогли вплинути на дітей і молодь, тому що писали катехізиси, що пояснювали фундаментальні християнські доктрини у вигляді запитань і відповідей на підставі Святого Письма148. Наприклад, Джон Коттон назвав свій катехізис «Молоко для немовлят, витягнуте з грудей обох Завітів». Інші пуритани включали в назви своїх катехізисів такі вирази як «основні і фундаментальні положення», «сукупність християнської релігії», «кілька розділів» або «найперші принципи» віри й «азбука християнства». Іен Грін вказує на високий рівень безперервності в пуританських катехізисах, де знову і знову повторюються ті самі формулювання і теми — такі як Апостольський символ віри, Десять заповідей, молитва Господня і таїнства. Він навіть вважає, що не було суттєвих розбіжностей між простим викладом великої кількості катехізисів початкового рівня і більш детальним змістом розгорнутих катехізисів. На різних рівнях у церкві, а також по домівках своїх парафіян пуританські служителі займалися катехізацією — пояснювали фундаментальні біблійні вчення, допомагали молодим людям заучувати біблійні тексти, робили зрозумілішими проповіді і таїнства, готували дітей віруючих батьків до визнання віри, навчали їх захищати свою віру від помилок, а також допомагали батькам навчати своїх дітей.
  • Катехізація була пов’язана з обома таїнствами. Коли «Вестмінстерський повний катехізис» говорить, «щоб життя наше було гідне отриманого нами хрещення», мається на увазі повчання, що триває все життя, в якому такі посібники як «Короткий катехізис» відіграють важливу роль. Вільям Перкінс говорив, що необізнаним треба вивчити його катехізис, «Підставу християнської віри», щоб вони «могли приймати Вечерю Господню спокійно». А Вільям Хопкінсон писав у передмові до книги «Підготовка до дороги життя», що він прагнув привести своїх учнів «до правильної участі у Вечері Господній, особливого підтвердження  Божих  обітниць  у  Христі».
  • Катехізація зміцнювала сімейне поклоніння. Чим більше було невдалих спроб публічно очистити церкву, тим більше уваги пуритани приділяли сім’ї як оплоту релігійних настанов і виховання. Вони писали книги про поклоніння у колі сім’ї та «богоугодний порядок сімейного управління». Роберт Опеншоу [Robert Openshawe] відкриває свій катехізис зверненням «до тих, хто звик питати, як їм проводити довгі зимові вечори, щоб вони почали співати псалми, навчати своїх домашніх і молитися разом із ними». На час Вестмінстерської асамблеї в 1640-х роках пуритани вважали відсутність  сімейного поклоніння і катехізації свідченням про те, що це спосіб життя ненавернених людей.
  • Катехізація служила для закріплення проповіді і давала можливість благовістити ближнім. Про Джозефа Еллайна говорили, що він продовжував своє недільне служіння ще п’ять днів на тиждень, наставляючи членів церкви, а також звіщаючи Євангеліє перехожим на вулицях156. Річард Бакстер,  погляд  якого  на  катехізацію  викладено  в  його  книзі «Реформований пастор», говорив, що він прийшов до болючого висновку, що «деякі необізнані люди, які так довго були марними слухачами, отримали більше знань і докорів сумління за півгодини викривальної бесіди, ніж за десять років публічної проповіді». Тому Бакстер запрошував людей до себе додому щочетверга ввечері, щоб поговорити і помолитися про благословення проповідей, що звучали на недільних служіннях.
  • Катехізація була необхідна, щоб випробовувати духовний стан людей, а також щоб підбадьорювати їх і закликати наближатися до Христа. Бакстер із двома своїми помічниками щотижня відводив два повних дні катехізації прихожан по їхніх домівках. Пакер робить висновок: «Підвищення рівня особистої катехізації з початкових занять для дітей до постійного благовістя і пасторського піклування для людей будьякого віку було головним внеском Бакстера в розвиток пуританських ідеалів служіння».

Пуританські церкви і школи вважали катехізацію настільки важливою, що в деяких із них навіть були посади катехітів. Наприклад, у Кембриджському університеті Вільям Перкінс служив катехітом у Коледжі Христа, а Джон Престон — у Коледжі Еммануїла. Пуританський ідеал школи, за словами Томаса Гатейкера, був у тому, щоб вона була «маленькою церквою», а її вчителі «приватними катехітами».

Для служіння пуритан, що складається з проповіді, пасторської настанови і катехізації, були необхідні час та вміння. Пуритани не шукали швидких і легких навернень; вони прагнули протягом усього життя формувати віруючих, у яких серце, розум, воля і почуття були б віддані на служіння Христу.

Важка праця пуританського катехіта приносила рясний плід. Річард Грінхем стверджував, що повчання за катехізисом сформувало реформатську церкву і завдало серйозної шкоди католицизму. Коли Бакстера поставили на служіння в Кіддермінстрі (Вустершир, Англія), там, можливо, лише одна сім’я на кожній вулиці шанувала Бога в сімейному поклонінні; наприкінці ж його служіння на деяких вулицях це робилося вже в кожній родині. Він міг сказати, що з шестисот осіб, котрі навернулися до віри за час його служіння, він не може назвати жодного, який повернувся на світські шляхи.

Тимофію, я сподіваюся, що навів достатньо причин і далі читати праці пуритан. Я б радив постійно читати як мінімум одну пуританську книгу під час твоїх роздумів або у вільний час. Нехай пуритани переконують тебе своїм прикладом і повчанням бути старанним у побожності, в проповіді і в катехізації, навіть коли не видно плоду. «Хліб свій пускай по воді, бо по багатьох днях знов знайдеш його» (Еккл. 11:1).

Щиро твій, раб Господній, Джоел Р. Бікі.