Уривок з книги Джеральда Просі “Святе хрещення”

Вельми серйозна пасторська проблема пов’язана зі смертю немовлят або ще навіть ненароджених дітей, які перебувають в материнській утробі. Батьки, які зазнають такої тяжкої втрати, неодмінно стикаються з болючими запитаннями: «Де тепер моя дитина? Чи вона на небі з Господом, чи може навічно засуджена? Яким чином розповсюджується дія завіту благодаті на дітей, які померли у ранньому дитинстві? Чи можна сказати щось напевне про їхнє спасіння?» Впродовж багатьох століть християнські батьки страждають, силячись знайти відповіді. Гострота цих питань посилюється усвідомленням того, що ці діти не набули достатніх розумових здібностей, щоб покаятися і повірити в Господа Ісуса. Вони просто не досягли віку зрілості та розсудливості.

Історія вчення про спасіння немовлят

На протязі усієї історії Церкви тема спасіння немовлят була предметом глибоких розмірковувань та запеклих дискусій. Деякі богослови стверджували, що діти, які померли у ранньому дитинстві, спасаються, оскільки вони ще не встигли вчинити жодного гріха. У п’ятому столітті Пелагій виступив проти доктрини про первісний гріх і вчив, що всі діти приходять у цей світ як tabula rasa, тобто як чистий аркуш. Дитя народжується непорочним і не має ані скверни гріха, ані провини за нього. Тому Пелагій вважав померлу дитину спасенною. Після Реформації вже армініани, послідовники Якоба Армінія, вчили, що маленькі діти отримують спасіння, оскільки не вчинили гріха.

Римо-католицька церква дещо по-іншому дивиться на це питання. Вона вчить, що діти католиків спасаються, однак пов’язує це з їхнім хрещенням. Вони потраплять на небеса, тому що їхня первісна провина омивається, і завдяки хрещенню вони очищуються. Таким чином католицизм притримується сакраменталізму, навчаючи, що спасіння отримується через участь у таїнствах. Спасіння дитини досягається завдяки її хрещенню. Тривалий час Рим тримався вчення, згідно якого всі діти, які помирають нехрещеними, потрапляють у місце під назвою limbus infantum. Там ці діти не терплять пекельних мук, але й не насолоджуються небесним блаженством. Це щось нейтральне між небом і пеклом.[1]

Дехто плекає мрії про другий шанс на спасіння після цього життя. Інші вважають, що всі діти повинні бути спасенні завдяки такому поняттю, як «всесвітнє батьківство Бога». Вони пояснюють, що як Творець Бог є Отцем усіх людських істот. Крім того, Бог є любов. Тому Він є люблячим Отцем кожної людини. Не заперечуючи можливості покарання людей за гріхи, які вони вчинили в своєму житті, прихильники цього погляду впевнені, що діти все ж таки перебувають під опікою батьківської любові Бога. Тому Бог дасть спасіння всім немовлятам незалежно від того, чи є їхні батьки християнами, чи ні. Цей погляд отримав назву патерналістського, або сентиментального.[2] Його прибічники головним чином сприймають Бога не як святого Суддю, справедливого та праведного, а як люблячого Отця, який не каратиме дітей, померлих у ранньому дитинстві.

Вебб вказує на помилковість обґрунтування даного погляду, адже в ньому головна мета Бога, яка полягає в поширенні Його слави, замінюється забезпеченням щасливого існування людства.[3] Уявлення, які поширювались такими богословами, як Арміній та Пелагій, були засуджені як єресь. Вчення Риму щодо спасіння немовлят не має біблійної основи. Патерналістські і сентиментальні пояснення не спростовують того факту, що діти також зачинаються і народжуються в гріху, а тому так само підлягають справедливому Божому осудженню.

В реформатських церквах також широко обговорювалося питання спасіння дітей. Воно відіграло ключову роль в ході протистояння з армініанами за часів Дортського синоду (1618–1619 рр.). Синод дійшов висновку, що благочестиві батьки не повинні сумніватися в спасінні своїх дітей, які померли у віці немовляти. Відлуння схожих поглядів можна простежити в заявах Кальвіна, англійських пуритан та представників другої голландської Реформації. Яскравим прикладом є позиція голландських реформатів сімнадцятого століття, професорів Лейденського університету: Поліандра, Тизіуса, Валеуса і Луббертуса, яка була представлена на Дорстькому синоді:

«Становище маленьких дітей, котрі народилися в завіті, найбільш відрізняється від становища інших дітей, народжених батьками поза Божим завітом, оскільки Писання говорить про те, що останні є нечистими, а також позбавленими Христа і завіту благодаті. 1К. 7:14; Гл. 2:15; Еф. 2:12; Бт. 17:7; Мт. 19:14; Д.А. 2:39. На підставі цих текстів ми робимо висновок, що діти віруючих, які помирають у ранньому віці, повинні зараховуватись до числа обраних, оскільки Бог милостиво звільнив їх від цього життя, перш ніж вони змогли порушити умови Його завіту. Що стосується дітей невіруючих, які перебувають поза межами Божої Церкви, ми вважаємо за доцільне залишити рішення їхньої справи Богу, тому що долю таких Він розглядатиме на суді».[4]

Ще далі у своїх судженнях зайшов голландський пуританин Вільгельм Бракель: «Всі діти членів завіту (безвідносно до того, чи зазнали ці члени перетворення, чи ні), які помирають у віці немовлят, – сталося це до або після хрещення – повинні вважатися спасенними завдяки перевагам Божого завіту, в якому вони народилися, а тому є дітьми цього завіту».[5]

Англійський пуритан Річард Сіббс зауважив: «Стосовно померлих немовлят ми маємо подвійний привід для втіхи. По-перше, на них розповсюджується завіт. Хіба вони не отримали печатки завіту, якою є хрещення? І хоча вони насправді не відповідають вимогам завіту благодаті, не маючи дієвої віри, але вони мають в собі її насіння, Духа Божого. По своїй милості Бог проникає в них, не здатних осягнути Його».[6] В своїй праці на тему хрещення немовлят Джон Оуен висловлюється схожим чином стосовно спасіння дітей: «Але всі діти віруючих вміщують у собі благодать, проявлену в хрещенні, а деякі з них є безумовними її учасниками, а саме ті, які померли немовлятами… Тому всі вони можуть і повинні бути охрещені».[7]

Спасіння немовлят у Писанні

Якою є біблійна основа даного погляду на завіт благодаті і на підставі якого можлива надія на спасіння померлих дітей? Чи знаходимо ми в Писанні приклади Божої милості, яка розповсюджується на маленьких дітей? Відповісти на ці запитання допомагають різні уривки з Писання.

Розглядаючи тему спасіння немовлят, Дортський синод посилався на загальновідомі вірші, такі як Бт. 17:7; Д.А. 2:39 і 1К. 7:14. В цих віршах йдеться про Божий завіт благодаті як про певну реальність освячення в тому сенсі, що він передбачає відокремлення та посвячення дітей Господу. Це не просто символічний ритуал, а сповнена глибокого значення дійсність, яка коріниться в надійних та правдивих обітницях Божих.

Писання свідчить про те, що Бог особливим чином дбає про дітей. В Іс. 44:3 Він обіцяє: «Бо виллю Я воду на спрагнене, а текучі потоки на суходіл, виллю Духа Свого на насіння твоє, а благословення Моє на нащадків твоїх». Єврейське слово, перекладене як «нащадки», буквально означає «зародки, пуп’янки». Бог запевняє: «Я виллю Своє благословення на твоїх нащадків, на твоїх пуп’янків, крихіток, діточок». Бог Сам засвідчує Свою велику милість до дітей.[8]

В Єз. 16:20-21 Господь говорить про дітей завіту як про Своїх власних дітей: «Чи мало було розпусти твоєї, що ти різала дітей Моїх і давала їм, перепроваджуючи через огонь для них?». Якщо Бог вважає цих дітей завіту Своїми, то чи не означає це, що вони належать Йому і отримають спасіння у випадку, коли передчасно залишать цей світ?

Часто наводиться приклад Давида, який оплакував своє дитя, народжене внаслідок позашлюбних стосунків з Вірсавією (2С. 12:23). Цар визнав: «А тепер, померло воно. Нащо то я б постив? Чи зможу ще повернути його? Я піду до нього, а воно не вернеться до мене». Давид сказав, що він вирушить до померлого немовляти, але воно вже не повернеться до нього. Він знайшов втіху в тому, що свого часу сам піде до дитини. Протилежною була реакція царя на смерть іншого сина, Авесалома. В 2С. 18:33 написано: «І затремтів цар, і вийшов на горішній поверх брами, та й заплакав. А коли йшов, то так говорив: Сину мій, Авесаломе, сину мій! Сину мій, Авесаломе! О, якби я був помер замість тебе, Авесаломе! Сину мій, сину мій!…» Цього разу Давид не запевнив, що колись також вирушить до Авесалома. Давид знав, що останнього спіткав суд Божий. У першому випадку Давид знайшов заспокоєння в тому, що зрештою приєднається до своєї дитини – у славному місці, де Божий народ насолоджуватиметься спасінням. В другому випадку Давид гірко плакав, оскільки розумів: він не буде разом з Авесаломом, тому що його бунтівний син вирушив у загибель. Отже, суть в тім, що Давид знав: його новонароджена дитина була на небі, і з часом він також вирушить туди. Давид жив вірою, що його померле немовля перебувало з Господом у славі.

Інший приклад з Писання стосується смерті сина ізраїльського царя Єровоама I. В 1Ц. 14 розповідається про те, як нечестивий Єровоам замість того, щоб покаятися, звелів своїй дружині під виглядом іншої людини піти до пророка Ахійї, аби попросити зцілення для свого сина. Але тільки-но вона увійшла в дім пророка, як почула вістку, що недужий син помре у покарання за їхнє нечестя. Ба навіть гірше, Господь присудив, що усі чоловіки родини Єровоама будуть вбиті і не отримають належного поховання. Лише про хворого сина пророк промовив інше: «І буде його оплакувати ввесь Ізраїль, і поховають його, бо він один в Єровоама ввійде до гробу, бо тільки в ньому в Єровоамовім домі була знайдена добра річ для Господа, Бога Ізраїлевого» (в. 13).

Що це за «добра річ для Господа», якою відрізнялося це дитя? Може йти мова про страх Господній, присутній в серці хлопчика, але ці слова можуть також посилатися на привілеї завіту благодаті, які розповсюджувались на нього. В самому тексті ми не знаходимо жодного свідчення про те, що ця дитина мала якісь знання про Бога та Його шляхи. Ми знаємо лише, що це було дитя завіту. Слово, яким у в. 3 описується цей хлопчик, в інших місцях Писання використовується для визначення немовляти. Це ж єврейське слово вживається у відношенні покладеного в кошик серед очерету Мойсея – новонародженого хлопчика, ще не відлученого від грудей матері (Вх. 2:7). Ймовірно, це дитя Єровоама було ще зовсім маленьким, але Бог бачив у ньому дещо добре і був милостивий до нього. Ця подія свідчить про те, що Бог лишається вірним Своїм обітницям і до дітей завіту, які помирають у ранньому віці, виявляє милосердя, навіть якщо вони народилися від нечестивих батьків.

Також важливо відмітити ставлення до дітей з боку Ісуса. Євангелісти свідчать, що найбільш привітним Ісус був саме до дітей. Батьки приносили своїх діточок, щоб Ісус благословив їх. Учні Христа докоряли їм, вважаючи дітей незначними і неважливими для Нього. Однак Господь зупинив Своїх учнів і сказав: «Пустіть діток, і не бороніть їм приходити до Мене, бо Царство Небесне належить таким» (Мт. 19:14). В Мр. 10:16 написано, що Він пригортав діточок, покладав на них руки і благословляв їх. Господь виявляв особливу турботу про дітей, наголошуючи: аби увійти в царство Боже, ми повинні бути, наче малі діти. Нам необхідно мати безумовну дитячу довіру до Господа.

Після того як Господь Ісус увійшов до Єрусалиму (Мт. 21), діти в храмі вітали Його: «Осанна Сину Давидовому» (в. 15). Коли фарисеї обурилися з цього приводу, Христос відповів їм: «Чи ж ви не читали ніколи: Із уст немовлят, і тих, що ссуть, учинив Ти хвалу?» (в. 16). Ісус посилався на Пс. 8:2: «З уст дітей й немовлят учинив Ти хвалу ради Своїх ворогів, щоб знищити противника й месника». Він не дорікав дітям за їхні вигуки та слова. Очевидно, що вони не могли повністю усвідомлювати свої дії, як дорослі, і не зовсім розуміли те, що говорять. Можливо, вони лише повторювали те, що роблять інші. Суть не в тому, що вони розуміли, а в тому, що Бог прославляв Себе вустами цих маленьких дітей. Богу приємно, якщо Його ім’я прославляється навіть через дитяче лепетання. Це вказує на ту особливу увагу, яку Бог приділяє дітям.[9]

Але яким чином ці діти отримають спасіння? Всі спасенні повинні відродитися і примиритися з Богом. Чи може це статися в такому юному віці або ще навіть до народження? Писання пропонує нам історії Івана Хрестителя та пророка Єремії як приклади того, що Бог може таємниче і могутньо спричинити відродження людини ще до її народження.[10] З іншого боку, як таке можливо, якщо в 1П. 1:23 сказано, що відродження відбувається через нетлінне насіння Слова Божого? Якщо малі діти не здатні сприйняти Боже Слово, то як вони можуть відродитися? Кальвін пише:

«…жоден із обраних не може бути покликаний із теперішнього життя, перш ніж він не буде освячений і відроджений Духом Бога. Вони заперечують, що Дух у Святому Письмі визнає лише таке відродження, яке відбувається з нетлінного насіння, тобто зі Слова Божого [1П. 1:23]. У цьому вони хибно тлумачать твердження Петра, яке має стосунок лише до тих прихильників віри, які були навчені проповіддю євангелії. Ми згодні, що для таких людей Слово Господа – це єдине сім’я духовного відродження; але ми заперечуємо, що з цього можна робити висновок, що малі діти не можуть бути відроджені могутністю Бога, бо це є для нього справою такою самою легкою, як для нас незбагненною і чудесною. Крім того це буде ризикованим аргументом, що відбирає в Господа спроможність відкриватися їм у будь-який спосіб, що він обере».[11]

Немає нікого, хто був би занадто юним для того, щоб Ісус Христос міг спасти його. Він прийшов спасти усіх грішників і повною мірою жив нашим життям, починаючи від перших ембріональних етапів розвитку. Внаслідок цього Христос може освятити нас і покрити усі наші гріхи, враховуючи провину і нечистість, які є нашими супутниками від самого зачаття. Жертва Христа повністю покриває гріх на всіх стадіях людського життя: зародковий стан, раннє дитинство, юність та зрілість. Усі ці етапи Христос пройшов Сам, щоб бути Спасителем людства в повному розумінні, незалежно від віку або фізичного стану людини.

В Лк. 1:35 ангел проголосив Марії: «Дух Святий злине на тебе, і Всевишнього сила обгорне тебе, через те то й Святе, що народиться, буде Син Божий!». В Лк. 2:52 написано: «А Ісус зростав мудрістю, і віком та благодаттю, у Бога й людей». З цього приводу Кальвін пише:

«Не випадає сумніватися в тому, що Христос був освячений ще в ранньому дитинстві для того, щоб Він міг освячувати в Собі Своїх обраних, незалежно від їхнього віку. Бо для того, щоб стерти провину непослуху, яка загніздилася в нашій плоті, Він утілився саме в цю плоть, щоб задля нас і нам на користь, саме в ній досягти досконалого послуху. Саме так Він був задуманий Святим Духом, щоб у плоті, повністю наповнений святістю Духа Він міг передати цю святість нам. Якщо ми маємо у Христі досконалий приклад усієї тієї благодаті, якою Бог обдаровує своїх дітей, то в цьому стосунку Він буде для нас також доказом того, що вік раннього дитинства не може бути перешкодою для освячення».[12]

Заради Самого Христа та Його заслуг можуть бути спасенні навіть ненароджені діти.

Розглянуті текстові посилання підтверджують, що Господь особливо дбає про маленьких дітей. Він благословляє діточок завіту і вважає їх Своїми дітьми. Він піклується про їхні потреби і спасає їх. Пророкам було відомо про особливу благодать, яку Бог дарує дітям. Бог вірний Своєму Слову, тож обітниці завіту рівною мірою діють і для дітей. Через свідчення юних вуст Господь також прославляється. Навіть в самому ранньому віці людини Господь може діяти в її серці, щоб підготувати до життя на небесах.

Спасіння немовлят і погляди баптистів на первісний гріх

Нам необхідно розглянути, як баптисти розуміють спасіння немовлят у світлі вчення про первісний гріх. Якщо спасіння можливе лише за умови свідомого рішення людини покаятися перед Богом та повірити в Господа Ісуса Христа і якщо маленькі діти не спроможні на таке, то це означає, що вони приречені на загибель. Кальвін був переконаний, що такий підсумок неминуче випливає з анабаптистського бачення. Розмірковуючи над тим, що анабаптисти вважають хрещення необхідним для спасіння, реформатор дійшов висновку: «Крім того, на вічну смерть вони прирікають усіх немовлят, яким вони не дозволяють хреститися, бо вони ж таки вважають, що хрещення необхідне для спасіння». Далі Кальвін іронічно додає: «А тепер нехай вони поміркують, наскільки їхня думка узгоджується зі словами Христа, який обіцяє цій віковій групі Царство Небесне [Мт. 19:14]».[13]

Насправді анабаптисти зовсім не наполягали, що померлих малих дітей обов’язково чекало засудження. Вони навіть не стверджували, що хрещення є вкрай необхідним для спасіння.[14] Анабаптист Конрад Гребель вважав: немовлята спасаються незважаючи на те, що вони ніколи не сповідували особисту віру і, вочевидь, ніколи не хрестилися.[15] В ході релігійних дебатів між Пітером Датеном і анабаптистами, які відбулись у 1571 р. в місті Франкенталь, останні заявили, що діти не належать ні до Церкви Христа, ні до безбожників; ні до козлів, ні до овець; ні до віруючих, ні до невіруючих. Всередині спільноти вони утворюють, так би мовити, третю групу (tertium genus).[16] На думку реформатів, це спричиняє всередині громади неприйнятну дихотомію, засновану на штучному розрізненні природи і благодаті. Ніде в Новому Заповіті ми не знаходимо подібного поділу на дітей та дорослих. Ніде в новозавітному погляді на спільноту народу Божого ми не знаходимо підтверджень існування чогось на кшталт tertium genus. Діти, як і дорослі, належать до єдиної завітної спільноти. Як і їхні батьки, діти належать до святої Господньої громади (1К. 7:14).

Необхідно підкреслити: ні анабаптисти, ні сучасні баптисти не можуть прийняти думки, що їхні маленькі діти, які помирають у дитинстві, гинуть навічно. Як наслідок, вони притримуються переконання про спасіння немовлят. Цей баптистський погляд не ґрунтується ні на богослов’ї завіту, ні тим більше на Божих обітницях, які є дійсними і безпосередньо стосуються дітей. В основі цього погляду лежить уявлення про первісний гріх, яке суттєво відрізняється від реформатського. Для багатьох баптистів питання наявності первісного гріха у дітей є дуже спірним.[17] Таке переконання має значні наслідки для сприйняття хрещення немовлят. Якщо первісний гріх немовлятам не зараховується, то яка тоді існує потреба в знаку і печатці прощення гріхів і внутрішнього очищення? Між тим реформати наголошують, що наші діти зачаті і народжені в гріху, а тому повинні бути охрещені.[18]

В праці «Християнське богослов’я» Міллард Еріксон стверджує, що усі люди поділяють наслідки гріхи Адама, а це може означати, що діти також народжуються з зіпсованою природою, тобто через спільність з першою людиною на них так само лежить провина.[19] У зв’язку з цим виникає питання: якщо такі маленькі діти вмирають, чи приречені вони на остаточну загибель? Далі Еріксон дещо пом’якшує вчення про первісний гріх і запевняє, що на прикладі маленьких діточок Ісус показував, хто може успадкувати небесне царство (Мт. 18:3; 19:14). Причина полягає в тому, що діти вільні від провини, а тому і від покарання за первісний гріх. Від природи вони поділяють гріх Адама, але звільняються від передбаченого за нього осудження. На підтвердження своїх поглядів Еріксон пропонує наступні міркування:

«У П.З. 1:39 Мойсей говорить: “А діти ваші, про яких ви сказали: На здобич будуть вони, та сини ваші, що сьогодні не знають ні добра, ані зла, вони ввійдуть туди, і їм дам Я його, і вони заволодіють ним.” Навіть з урахуванням єврейської ідеї солідарного представництва та спільної відповідальності ці діти не були відповідальними за гріхи Ізраїлю. В месіанському пророцтві Іс. 7 міститься два посилання на час, коли хлопчик пізнає, «як зло відкидати та добро вибирати» (вв. 15 і 16). Нарешті, Бог звертається до Йони: “А Я не змилувався б над Ніневією, цим великим містом, що в ньому більше дванадцяти десятисячок люда, які не вміють розрізняти правиці своєї від своєї лівиці, та численна худоба?” (Йн. 4:11). Хоча це й не так очевидно, з контексту стає зрозуміло, що мова йде про здатність розрізняти моральні сторони буття. Підґрунтям для цих тверджень є безперечний факт, що до певного моменту життя моральна відповідальність відсутня, оскільки немає розуміння правильного і неправильного».[20]

Далі він пояснює: до тих пір поки дитина не робить свідомих та самостійних моральних вчинків, мова може йти лише про її умовну провину. Доки людина не досягне розсудливого віку, щодо неї не може бути ніякого осуду. Насправді їй ставиться у провину не гріховність від природи, а особистий акт непокори. Іншими словами, покаранню за гріх підлягають лише ті, хто самі свідомо грішать.[21] Марк Біч підсумовує погляди декількох сучасних баптистів: «Усі люди, які не досягли вікового або розумового стану відповідальності, не вважаються винними у гріху Адама, адже, хоча вони успадковують зіпсованість та схильність до гріха, вони не успадковують первісну провину і не вчинили гріховного вчинку, за який вони повинні відповісти».[22]

Дані погляди мають безпосереднє відношення до хрещення немовлят і основи для їхнього спасіння. Зважаючи на відмову від визнання первісної провини, несприйняття реформатського вчення про хрещення немовлят не є чимось дивним. Немає сенсу звершувати хрещення як знак омивання гріха і провини, якщо відсутня сама провина і не вчинені справжні гріхи. У цієї точки зору є дві сторони: з одного боку, в Адамі діти все ще причетні до гріха, а тому потребують спасіння, а з іншого боку, вони не мають особистої провини, яку необхідно спокутувати. По суті, діти є жертвами, які потребують порятунку від жалюгідного становища, в якому вони перебувають безневинно. Ситуацію погіршує те, що ці діти не здатні прийти до свідомої віри, а тому не можуть прийняти Христа. Рішення полягає в тому, що, коли діти вмирають у віці немовлят, Бог спасає їх через відродження, доведення до стану досконалості та введення у славу. Розглянуті баптистські погляди

«беззастережно визначають два типи грішників і, як наслідок, два типи спасіння. Грішники першого роду – це ті, хто завинили перед Богом, вчинивши особистий і навмисний гріх. Вони підлягають покаранню за власні провини, що передбачає фізичну та духовну смерть як божественне прокляття гріха. Як “винні” грішники вони потребують відплати у вигляді спокутної жертви Христа… Ними також визначається й інша категорія грішників. Грішники другого роду перебувають перед Богом без провини. Хоча на них також розповсюджуються зіпсованість та розбещення первісного гріха, поки вони не досягли віку моральної відповідальності, вони не грішать свідомо і навмисно, а тому на них не лежить провина за гріх, навіть якщо їхня поведінка не в усіх відношеннях відповідає закону. Через успадковану порочність вони народжуються зі схильністю до гріха – нечестивим нахилом, який неминуче проявиться по досягненні моральної зрілості. Тому навіть у ранньому дитинстві такі особи потребують позбавлення від свого зіпсованого стану. Але вони не потребують спасіння, якщо під ним розуміється порятунок від божественного гніву або спокутування провини. Ця категорія грішників не винна ні в гріху Адама, ні в особистому гріху».[23]

Дана точка зору має далекосяжні наслідки. Вона передбачає, що існують два види грішників: винні і невинні. Так само є два види відкуплених у славі: ті, чия спокута відбулась завдяки божественному співчуттю і жалю, а також ті, хто відкуплені шляхом задоволення вимог Божої справедливості. Першим не потрібна спокутна праця Христа, а другим – так. Таким чином відкуп немовлят та дітей здійснюється не через жертовну смерть Ісуса на хресті, а лише через акт Божого співчуття. Однак така дія, викликана співчуттям, вже не може вважатися проявом незаслуженої благодаті, а радше вимушеної справедливості, потрібної для запобігання несправедливому покаранню невинних. Це серйозне відхилення від принципу віровизнання Solus Christus, згідно якого Христос – єдиний шлях до Бога Отця.

Біч підсумовує:

«Ці супротивники хрещення немовлят, відстоюючи вчення про загальне спасіння дітей, опиняються на безнадійно непослідовних позиціях. Вони стверджують, що Бог був би несправедливим, якби навічно покарав тих, хто не вчинив особистого гріха. Проте вони погоджуються, що ці безневинні особи можуть зносити тимчасові покарання гріха. Тобто немовлята і маленькі діти створені для того, щоб, не маючи власного гріха, страждати від прокляття смерті, до котрого належать болісні недуги, тривалі хвороби, тяжкі ушкодження, емоційне та фізичне насильство, спустошлива дія голоду, моровиць та епідемій. Це вельми суперечливий погляд. Якщо немовлята і діти не заслуговують на осуд, то чому вони змушені страждати від будь-яких тимчасових покарань? Якщо вони не поділяють вину Адама, так що його гріх їм не зараховується, то навіть тимчасові відплати, які вони зносять, є несправедливими і неприпустимими. Ця проблема виникає через саму природу смерті, адже смерть є ключовою складовою прокляття. Якщо немовлята та діти не заслуговують страждання вічною смертю, не маючи потреби в порятунку від божественного гніву, то яким чином вони, невинні, потрапляють під прокляття цієї смерті – нехай навіть тимчасової?».[24]

Реформати мають набагато ліпше пояснення страждань і смерті немовлят: первісний гріх. Немовлята були зачатими і народженими в гріху, а тому ще до своєї появи на світ вони були винні перед Богом. В Рм. 3 говориться, що всі згрішили і позбавлені слави Божої, а в Рм. 5 Павло вчить, що всі згрішили в Адамі. Немовлята також потребують примирення з Богом і спокути у Христі. Більше того, Писання наводить приклади дітей, уражених справедливим судом Божим, зокрема тих, які загинули у водах потопу або під час підкорення Ізраїлем Ханаану. Ці суди свідчать про те, що діти також вважаються винними в очах Божих.

Тут ми торкаємося найважливішого для реформаторів питання. Їхня переконаність у вченні про цілковиту порочність людства, враховуючи дітей, зробила їх непохитними у тому, що наші діти також потребують рятівного служіння Христа і роботи Його Святого Духа. Зарахування праведності Христа мало дуже велике значення для реформаторів. Як діти мимоволі стали причетними до гріха Адама, так без усвідомлення вони долучилися до праведності Христа. Саме через біблійне вчення про дітей, зачатих і народжених у гріху, а також визнаних винними перед Богом, реформатори підтримали необхідність та чинність хрещення немовлят.

Основи вчення про спасіння немовлят не повинні підриватися умоглядними теоріями, що діти зачинаються та народжуються у невинності, тож їм не потрібне очищення від первісного гріха. Навпаки, вкрай важливим є усвідомлення того, що діти зачаті і народжені в гріху, а тому гостро потребують такого очищення. Діти також входять до сфери впливу милостивого служіння Христа. Вони мають потребу в обітницях Божого завіту, підґрунтям яких є спокутний подвиг Ісуса на хресті. Спасіння немовлят – це також плід величного служіння Христа.

Доктринальна основа спасіння немовлят

Серед багатьох богословських напрямків лише реформатське вчення забезпечує належну доктринальну основу, яке дозволяє говорити про спасіння немовлят. Писання вчить: хоча діти за своєю природою мертві в гріхах і беззаконнях, винні в очах Божих, а тому підлягають осудженню, Господь так само передбачив для них шлях спасіння. На немовлят також розповсюджується Божі любов та обрання, дія спокутної крові Христа і оновлююча благодать Святого Духа. Тільки у такий спосіб можливе спасіння дитини. Як стверджує Вебб,

«Кальвінізм – це єдиний напрям сотеріології, який робить можливим спасіння окремо взятого немовляти, а спасіння усіх померлих немовлят оголошує частиною євангельської вістки. Пелагіанин шукає спасіння немовляти у тому, що воно безгрішне; напівпелагіанин наполягає, що воно невинне; сентименталіст говорить, що воно прекрасне; патерналіст – що воно є природним дитям Творця; расіаліст – що воно є людиною; прихильник погляду про другий шанс відкладає рішення про його спасіння на час після смерті; армініанин вважає, що спокута позбавила дитя від провини; прибічник сакраменталізму пов’язує його спасіння із хрещенням; кальвініст – із обранням, викликаним любов’ю, а також із кров’ю відкупу та благодаттю відродження. Кальвінізм застосовує євангельський підхід і показує, як грішне та осуджене немовля спасається благодаттю, як і інші люди. Здатність цієї богословської системи тлумачити випадок смерті немовляти та вказувати на шлях його спасіння, не спотворюючи жодного природного факту і не перекручуючи жодної заяви Писання, є однією з найпереконливіших рекомендацій її як правдивого і стислого викладення євангельського плану».[25]

Реформатські богослови розробили обґрунтоване Писанням вчення про спасіння немовлят. Згідно прийнятого реформатами сповідання є достатньо підстав вірити в те, що всі діти завіту, які отримали обітниці про всиновлення Богом Отцем, спокутування Богом Сином і освячення Святим Духом, але які померли в дитинстві, успадкували спасіння та вічне життя.[26] Єдина причина для цього спасіння – це виявлена до дитини рятівна Божа благодать. Чарльз Сперджен пояснює:

«Отож, на якій підставі ми віримо, що дитина отримає спасіння? Ми віримо, що вона заблудла, як і решта людства, а тому її також стосується справедливий присуд: “в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!” Вона спасається, тому що обрана. Ми віримо, що в колі обраних, у книзі життя Агнця, знайдуться записаними мільйони душ, які ледве-ледве показалися на землі, а потім направили свої крила на небо. Вони також отримають спасіння, тому що були викуплені дорогоцінною кров’ю Ісуса Христа. Той, Хто пролив власну кров заради усього Свого народу, вніс таку ж ціну за них, як і за їхніх батьків, а тому вони спасаються, оскільки Христос став тим платником і постраждав замість них. Однак вони спасаються не без дії відродження, бо в натхненному тексті говориться не лише про дорослу людину, а про людину загалом, про кожного представника людського роду: “Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства.” Не має сумніву, що якимось таємничим чином Дух Божий відроджує душу дитини, і вона входить у славу, щоб отримати спадок святих у вічному сяйві.

Можливість цього підтверджується прикладами із Святого Письма. Іван Хреститель сповнився Духа Святого ще материнській утробі. Те ж саме ми читаємо про Єремію, а про Самуїла відомо, Господь покликав його, коли він був ще зовсім малою дитиною. Тому ми віримо: перш ніж запрацює розум людини, Бог, який діє не через її волю або кров, але через таємничий вплив Святого Духа, формує з душі немовляти нову істоту в Христі Ісусі, і тоді вона входить у спокій, який “людові Божому залишається.” Дитина входить у славу через обрання, спокуту та відродження, тобто через ті самі двері, якими сподівається увійти кожний віруючий в Ісуса Христа, й іншого шляху немає».[27]

Триєдиний Бог – це один і той же Бог спасіння для дорослих і немовлят. Спасіння і тих і інших можливе лише завдяки завершеній роботі Христа, а також Божому керівництву та втручанню Святого Духа на шляху відродження і засвоєння благодаті.

Померлі у дитинстві діти язичників

Писання мовчить щодо долі немовлят язичників, які знаходяться поза завітом благодаті і передчасною вмирають. Слідуючи прикладу Писання, нам також слід утримуватись від стверджувального або заперечливого суджень. Деякі представники реформаторських кіл вчили, що спасіння отримають всі діти, які померли у дитинстві, незалежно від того, були їхні батьки християнами чи поганами. До таких відносяться Чарльз Ходж, Бенджамін Ворфілд і Джон Гілл.[28] Зауваживши, що тільки-но ці немовлята з’являються в світ, то одразу ж полишають його, Гілл робить висновок: «Існування такої кількості людей ніколи не може вважатися марним і лишитися без сліду, а такий, без сумніву, полягає у величі Бога, який прославляється і буде прославлятися в них… Хоча тепер їхнє обрання для нас таємне і нерозкрите, можна обґрунтовано передбачити, а на милосердному суді швидше від усього так і вирішиться, що всі вони обрані».[29]

Сперджен також вірив, що спасіння отримають всі діти, які померли у ранньому дитинстві. У згаданій вище проповіді Сперджен обґрунтовує свої погляди, посилаючись на Божу доброту. Він пише: «Наше переконання засноване на доброті Божого характеру. Ми наполягаємо, що протилежне вчення, згідно якого деякі немовлята гинуть і зникають назавжди, є цілком несумісним із нашими уявленнями про Того, Чиє ім’я – любов».[30]

Нам слід просто обмежитися словами Писання, яке проголошує роль Ісуса Христа у спасінні: «Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали» (Д.А. 4:12). Ми не маємо права займатися вигадками та спекуляціями. Ми повинні розуміти, що Боже співчуття набагато більше, ніж людське, а тому ми можемо залишити усі ці питання Тому, Хто судитиме кожну людину праведно і справедливо. Отже, нам слід зробити висновок, що діти завіту, які помирають у дитинстві, спасаються завдяки чинності цього завіту, але з приводу дітей, які народилися і помирають поза завітом, краще мовчати, оскільки стосовно їхнього становища Писання не говорить нічого.

Дортський синод про спасіння немовлят

В часи проведення Дортського синоду (1618–1619 рр.) питання про вічне становище дітей, померлих у дитинстві, мало далеко не гіпотетичний характер. Той період відзначався вкрай високими показниками дитячої смертності, тож багатьом благочестивим батькам довелося зіткнутися зі смертю своїх немовлят. Більшість цих смертей траплялися впродовж першого року життя дитини. Велика кількість діточок померли до досягнення п’ятирічного віку, тож повноліття досягли менше половини всіх дітей. За таких обставин питання про спасіння немовлят вимагало відповіді на підставі Писання. Більшість делегатів Дортського синоду не відважувались стверджувати, що всі діти, які помирають у дитинстві, отримають спасіння, хоча певні сподівання на це висловлювалися. Синоду довелось мати справу з різкою критикою армініан, які категорично не сприймали вчення про Боже суверенне передвизначення та цілковиту зіпсованість людини і які швидко прийшли до висновку, що всі діти, які помирають у ранньому віці, отримують спасіння. Армініани звинувачували реформатські церкви у вченні, згідно якого «багато невинних дітей віруючих відриваються від грудей матері і безжалісно кидаються в пекло, так що ні хрещення, ні молитви Церкви під час їхнього хрещення не приносять їм ніякої користі».[31]

Дортський синод повинен був спростувати ці несправедливі звинувачення. Для цього у висновках до рішень синоду було засвідчено, що подібні погляди реформатські церкви «не лише не визнають, а навіть ненавидять всією душею». Також було сформульовано загальновідому статтю 17 першого розділу канонів Дортського синоду: «Оскільки ми маємо судити про волю Божу з Його Слова, яке свідчить, що діти віруючих є святими, але не за природою, а завдяки завіту благодаті, до якого вони включені разом з батьками, то благочестиві батьки не мають підстав сумніватися в обранні та спасінні тих своїх дітей, котрих Бог покликав із цього життя в дитинстві». Висновок статті 17 ґрунтується на чинності та дієвості завіту благодаті, до того ж у ньому відчувається значний вплив бачення Кальвіна:

«Адже знак Бога, що передається дитині як проставлена на документі печать, підтверджує обіцянку, дану благочестивим батькам, і знову проголошує, що Господь буде Богом не лише для них, а й для їхнього насіння; і що Він хоче виявити Свою доброту й благодать не лише до них, а й до їхніх нащадків, навіть до тисячного покоління [Вх. 20:6]. Безмежна щедрість Бога, виявляючи себе тут, спочатку дає людям чудову нагоду проголосити Йому славу, потім наповнює побожні серця незвичайним щастям, яке спонукає людей ще сильніше любити свого доброго Отця, коли вони бачать, як Він турбується про їхніх нащадків».[32]

Святість дитини завіту – це об’єктивне поняття, яке ґрунтується на завітних обітницях Божих. Хрещення підтверджує обітницю, що на цих дітях спочиватиме Боже благовоління.

Стаття 17 стала результатом всебічного обговорення даного питання на синоді. Делегати дослідили вищезгадані уривки з Писання і визнали важливий факт: справи маленьких дітей, які помирають у ранньому дитинстві, розглядаються згідно святого божественного правосуддя, що стосується і всього людського роду, вартого засудження перед Богом (Рм. 9). Господь не зобов’язаний поширювати на них спасіння. Проте синод вирішив, що благочестиві батьки все ще можуть мати надію стосовно долі своїх померлих діточок. Ніде в Писанні ми не читаємо про те, що Бог відмовляється від них. Навпаки, Писання свідчить, що Він виявляє співчуття і турботу про них (Бт. 17:7; Мт. 19:14; Д.А. 2:39).

Зрештою синод затвердив віровизнання, згідно якого батьки не повинні сумніватися в обранні та спасінні своїх дітей. Основу цієї впевненості складає не уявне відродження хрещенням, а завіт благодаті. Божий завіт лишається чинним. Оскільки маленькі діти ще не досягли віку розсудливості, вони не в змозі порушити завіт благодаті.[33]

Те ж саме стосується і дітей з розумовими вадами, які народились у віруючих батьків. Бог також приймає їх на основі Свого завіту благодаті. Такі діти ніколи не виростають з дитячого стану. Однак завдяки дії завіту благодаті «Царство Небесне належить таким» (Мт. 19:14).

Цей принцип може поширюватись і на ненароджених дітей, які помирають в череві матері. Ненароджена дитина жила в повній залежності від матері, але все одно це була особистість із своєю власною душею. Нехай вона ще не сформувалася повністю, навіть не досягла розвитку немовляти. Хіба завіт благодаті не розповсюджується і на цих ненароджених дітей? Не віддаляючись в нетрі необґрунтованих міркувань та припущень, ми можемо зупинитись на тому, що Бог приймає їх на підставі Свого завіту. Вирішальна причина для того, щоб благочестиві батьки не сумнівалися в спасінні своїх померлих немовлят полягає в чинності та дієвості завіту благодаті. Бог всиновив їх згідно Своєї обітниці. Він омив гріхи цих дітей і особливо піклується про них. Його Дух спроможний відновити їх та привести у славну присутність Божу. Це об’єктивна основа для втіхи батьків, чиї дітки були народжені в завіті благодаті, але померли у ранньому дитинстві.


[1] Очевидно, що Римо-католицька церква більше не притримується вчення про limbus infantum. В її теперішньому катехізисі визнається: «Щодо дітей, які вмерли без хрещення, то Церква може тільки довірити їх Божому милосердю, як вона це робить у чині їхнього похорону. Справді, велике милосердя Бога, Який прагне, щоб усі люди були спасенні (пр. 1Т. 2:4), і ласкавість Ісуса до дітей, через яку Він каже: “Пустіть дітей приходити до Мене, не бороніть їм” (Мр. 10:14), – дозволяють нам сподіватися, що існує дорога спасіння для дітей, померлих без хрещення». Див. Катехізис Католицької Церкви, артикул 1261.

[2] R. A. Webb, The Theology of Infant Salvation (1907; repr., Harrisonburg, Va.: Sprinkle Publications, 1981), 138-39.

[3] Webb, Theology of Infant Salvation, 140. На думку універсалістів, «Через нескінченність своєї туги Божа батьківська любов повинна переслідувати нерозкаяну дитину за межу могили до безтілесного стану, повинна гнатися за нею доти, доки не підкорить її, тому що батьківське серце розіб’ється, якщо хтось із його синів або дочок зрештою виявиться втраченим на віки вічні. Жоден батько у здоровому глузді не зможе бути щасливим, якщо дозволить комусь із своїх дітей загинути; якби ж він був причетним до засудження когось із них до пекла, то він був би чудовиськом».

[4] Див. Acta ofte Handelinghen des Nationalen SYNODI, inden Name onses Heeren Jesu Christi, Ghehouden door authoriteyt der Hoogh: Mogh: Heeren Staten Generael des Vereenighden Nederlants, TOT DORDRECHT, Anno 1618, ende 1619 (Dordrecht: Isaac Iansz. Canin, 1621).

[5] Див. à Brakel, Christian’s Reasonable Service, 2:506.

[6] Richard Sibbes, Works of Richard Sibbes (Edinburgh: Banner of Truth, 1982), 7:486.

[7] Owen, Works, 16:259.

[8] Cornelius Pronk, The Canons of Dort (Brantford: Free Reformed Publications, 1999), 92.

[9] Деякі з вищезгаданих біблійних текстів детально опрацьовуються в наступній корисній книзі: M. A. Kempeneers, Waar is ons Kind? (Goudriaan: De Groot, 2007), 31-38.

[10] Кальвін стверджує:

«Тепер нам абсолютно очевидно, що ті немовлята, які мають спастися (а певні з них, безперечно, спасаються ще в цьому юному віці) попередньо духовно відроджуються Господом. Бо якщо вони приносять із собою внутрішню порочність, що заразила їх ще в материнському лоні, вони мусять бути очищені, перш ніж їм буде дозволено увійти в Царство Боже, бо ніщо заражене або забруднене не може туди увійти [Об. 21:27]. Якщо вони народилися грішниками, як стверджують і Давид, і Павло [Еф. 2:3; Пс. 51:5], то вони або залишаються бридкими й ненависними Богові, або мають бути виправдані. І чого ми ще шукаємо, коли сам Суддя ясно проголошує, що вхід у життя небесне відчиняється лише для тих, котрі народилися знову? [Ів. 3:3]

І щоб примусити замовкнути цих крикунів, Бог подає нам доказ на прикладі Івана Хрестителя, якого він освятив у материнському лоні [Лк. 1:15] – щось таке, що він може робити й з іншими». Institutes, 4.16.17.

[11] Calvin, Institutes, 4.16.18.

[12] Calvin, Institutes, 4.16.18.

[13] Calvin, Institutes, 4.16.26.

[14] Див. редакторські примітки до Calvin, Institutes, 4.16.26.

[15] Conrad Grebel, “Letter to Thomas Müntzer”; cited in Johnson, “Development of John Calvin’s Doctrine,” 820.

[16] Див. Berkouwer, De Triomf der Genade, 81, 98.

[17] Такий висновок можна зробити на підставі відмови анабаптистів від вчення про первісну провину. Наприклад, в своїй книзі Д. Філіп пише стосовно дітей: «Бо хоча всі вони походять від грішного Адама, тим не менше заради Христа первісний гріх (як його називають) не висувається їм на осудження, але в одному відношенні вони подібні Адаму та Єві до гріхопадіння, тобто це невинні та непорочні істоти, які не пізнали добро і зло» (Dietrich Philip, Hand Book, 25). Філіп також стверджує, що як тільки вони пізнають добро і зло, то перетинають межу власного непослуху Богу (Ibid., 26). Докладніше щодо поглядів Філіпа див. W. J. Kühler, Geschiedenis der Nederlandsche Doopsgezinden in de zestiende eeuw (Haarlem: H.D. Tjeenk Willink & Zoon N.V., 1961), 396-430.

[18] Див. J. Mark Beach, “Original Sin, Infant Salvation, and the Baptism of Infants,” in Mid-America Journal of Theology 12 (2001): 47-79.

[19] Erickson, Christian Theology, 654. Цитується в праці: Beach, “Original Sin,” 55.

[20] Erickson, Christian Theology, 654. Цитується в праці: Beach, “Original Sin,” 56.

[21] Beach, “Original Sin,” 58.

[22] Beach, “Original Sin,” 63.

[23] Beach, “Original Sin,” 68-69.

[24] Beach, “Original Sin,” 72-73.

[25] Webb, Theology of Infant Salvation, 295.

[26] Bavinck, Reformed Dogmatics, 4:725. Див. Herman Witsius, “On the Efficacy and Utility of Baptism in the Case of Elect Infants Whose Parents Are under the Covenant,” Mid-America Journal of Theology 17 (2006): 121-90. На с. 175 Віціус пише: «Немовлята, які були охрещені в належний час і померли у дитинстві, безумовно отримують спасіння; в таких випадках хрещення є безперечним доказом обрання. Але щодо спасіння тих, хто помирають без хрещення, то ми можемо лише плекати милостиву надію, адже, оскільки вони все ще знаходяться в рабстві провини первісного гріха, це може виявитися достатньою причиною для їхнього засудження».

[27] Charles H. Spurgeon, “Sermon no. 411: Infant Salvation (2 Kings 4:26),” in Metropolitan Tabernacle Pulpit (Pasadena, Calif.: Pilgrim Publications, 1976), 7:506-7.

[28] Дон Річардсон посилається на розрахунки, згідно яких 66 відсотків людей від загальної кількості населення земної кулі могли померти у віці до п’яти років. Попередньо автор висловлював переконання у спасінні немовлят всього людства, а тому робить наступний висновок: «Таким чином, більшу частину всіх людей, яких Бог створив за Своєю подобою від початку існування людства, відкуплено внаслідок охоплення цією автоматичною спокутою у дитинстві» (Don Richardson, Secrets of the Koran [Ventura, Calif.: Regal Books, 2003], 240).

[29] John Gill, A Body of Doctrinal and Practical Divinity (1839; repr., Paris, Ark.: The Baptist Standard Bearer, 1989), 188.

[30] Spurgeon, “Infant Salvation (2 Kings 4:26),” 507.

[31] Дане звинувачення цитується у висновках до рішень Дортського синоду.

[32] Calvin, Institutes, 4.16.9.

[33] L. Vroegindeweij, De Troost der Verkiezing (The Netherlands: LV Fonds, 1991), 1:231.