Вступ

Кілька років тому професор із розташованої на північ від Бостона Теологічної семінарії Гордона Конвела (Gordon Conwell Theological Seminary), доктор Девід Уелс (David Wells), видав книгу, яка уразила теологів країни, неначе бомба. Вона мала назву «Для істини немає місця» (“No Place for Truth”). Важливим був також її підзаголовок — «Що трапилося з євангелістською теологією?» В цій книзі, що разворушила весь євангелістський світ, Уелс навів ознаки занепаду віросповідальної теології (confessional theology) в житті сучасної Церкви. Цей курс лекцій я хотів би почати з короткої цитати з цієї книги. Уелс пише: «Зникнення теології із життя Церкви і байдужість до цього процесу деяких її керівників важко не помітити, але, як це не дивно, довести цей факт не так вже й легко. Важко не помітити, що богослужіння в євангельському світі стає дедалі беззмістовнішим, а головну увагу віряни починають приділяти не стільки Богові, скільки самим собі. Тема проповідей зміщується радше в царину психології. Питання культури dірян майже не цікавлять; їхня віра втрачає впевненість, підкоряється прагматичним спонуканням і дедалі яскравіше виявляє свою ірраціональність».

Нещодавно у Філадельфії я був присутній на зборах організації, відомої під абревіатурою «ACE» — «Alliance of Confessing Evangelicals» («Союз сповідувальних євангелістів»). Скликання цих зборів зумовлювалося насамперед появою книги доктора Уелса. Члени цього союзу мали на меті закликати Церкву повернулися до своїх сповідувальних засад і до усвідомлення того, що у християнства є теологія.

Метою курсу лекцій, що ми його починаємо сьогодні, є короткий огляд і побіжне ознайомлення із суттю теології, відомої під назвою реформатської (re­form­ed theology), а також виокремлення її відмінностей від інших гілок традиційного християнства. У нас немає ані часу, ані можливості розібратися в усіх деталях реформатської теології, — натомість я хотів би подати вам щось на кшталт компендіуму, тобто викладення головних її ідей.

Сьогодні я хочу перш за все наголосити, що реформатська теологія — це саме теологія. Я добре усвідомлюю, що подібне зауваження може видатися самозрозумілим. Однак я хочу чітко відокремити одне від одного поняття «релігія» і «теологія». Різницю між ними я відчув на власному досвіді. Я розповім вам вельми цікаву історію.

Кілька років тому мене запросили до себе професори і керівництво одного християнського коледжу на Середньому Заході США. Впродовж певного часу посада ректора у цьому коледжі залишалася вільною, через що коледж переживав період такого собі самооцінювання, і мене запросили обговорити з професорсько-викладацьким складом питання — «Що таке християнський коледж?» Я приїхав до того університетського містечка. Мене зустрів декан; він показав мені, де і що тут знаходиться. Коли ми проходили через будівлю професорсько-викладацького складу, я помітив на одній із дверей напис, зроблений через трафарет: «Факультет релігії». Я тоді нічого не сказав, а лише відклав це у пам’яті. Пізніше, вже ввечері, я виступав перед викладачами цього коледжу на тему «Що таке християнський коледж?» На самому початку свого виступу я сказав:

— Сьогодні вдень я помітив, що у вашій установі є факультет релігії. Скажіть, будь ласка, чи завжди цей факультет мав таку назву?

Тоді один вже немолодий професор, що сидів гальорці, підняв руку і сказав:

— Ні, колись він називався факультетом теології. На факультет релігії він перетворився близько 30 років тому.

Я спитав:

— А навіщо його перейменували?

Цього професор не знав. Я запитав у інших, але вони теж не знали і тільки висували здогадки. Вони зійшлися на тому, що за назви «Факультет релігії» студентам коледжу буде легше переводити свої оцінки при переході з нашої установи до інших. Тоді я звернувся до питань «Яким має бути християнський коледж?» і «Що таке християнська освіта?» Того вечора я нагадав своїм колегам, що існує величезна різниця між вивченням релігії і вивченням теології.

Унаочнити її можна за допомогою двох діаграм. Одну з них я називаю Бого-центристською (God-center­ed), а другу — людино-центристською (man-center­ed). На першій діаграмі зображене коло з написом «теологія», а від нього йде лінія вниз, до меншого кола з написом «антропологія». Ця діаграма має демонструвати, що за підходу до віри, орієнтованого на Бога, категорії «природа людини» і «антропологія» підпорядковані категорії «теологія». У такий спосіб були структуровані університетські курси у часи Середньовіччя, коли царицею наук вважали теологію: вважалося, що всі інші дисципліни підпорядковуються пошукові остаточної істини, яка міститься у природі й особистості Бога. У ті часи загальноусталеною була думка, що вивчення людини завжди необхідно здійснювати у світлі нашого розуміння Бога, оскільки людина створена Богом за Своїм образом і подобою. Інакше кажучи, вважалося, що, аби усвідомити, що означає бути людиною, необхідно спершу з’ясувати, що таке Бог; тобто спочатку треба дослідити первообраз, а вже потім — його відбиття.

На другій діаграмі, яка відбиває підхід до віри, орієнтований на людину, зображене коло з написом «антропологія», а під ним — менше коло із написом «релігія». В сучасних світських університетах релігію зазвичай вивчають на факультетах соціології або антропології.

Отже, сформулюємо різницю між теологією і релігією. Вивчення теології передбачає насамперед вивчення Самого Бога, позаяк вивчення релігії — це вивчення специфічного різновиду людської діяльності. Різноманітних релігій у світі чимало. Релігія обумовлює участь людей у певних характерних діях — молитвах, богослужінні, пожертвах, співах тощо, — які є зовнішніми виявами людської релігії. Вивчення релігії з погляду людини передбачає дослідження життя і діяльності людей, що мають певну віру у надприродне, — їх особистість, культи тощо. Стверджуючи на самому початку цієї лекції, що реформатська теологія — це не релігія, а саме теологія, я хотів сказати, що вона не є різновидом людської поведінки, який можна визначити як вивчення людської діяльності. Натомість це — система віри, яка охоплює все життя і світ, в центрі якої — Бог.

Сучасна людська культура базується на певних принципах, які, у свою чергу, визначають наші прислів’я. Як кажуть, не має значення, у щó вірить людина, якщо вона щира. За цим прислів’ям, Бога дійсно турбує, щоб люди були релігійними: байдуже, що таке релігія, якщо людська релігійність щиросерда. Однак ця ідея суперечить біблійному християнському вченню, бо Біблія передусім підтверджує, що людина — невикорінно релігійна істота, що вона — «homo religiosus», і що навколишній світ сповнений найрізноманітнішими виявами релігії.

Коли Бог обрав юдеїв, покликав їх, освятив і виокремив бути священним народом, вони були не єдиним релігійним народом у світі. Всі народи, що жили навколо юдеїв, мали свої, своєрідні релігії. Але Бог, сповістивши юдеям Свій завіт і призвавши їх бути священним, відмінним від інших народом, на самому початку Свого закону Він вмістив абсолютно ясні накази. По-перше, «Хай не буде тобі інших богів при Мені!» (5 М. 5.7). По-друге, «Не роби собі різьби й усякої подоби (…) Не вклоняйся їм, і не служи їм» (5 М. 5.8). На самому своєму початку старозаповітний завіт, укладений на горі Синай, містив акцент на вірі, що мусила відрізнятися від інших релігій, вірі, зосередженої навколо Самого Бога.

Нам відомо, що відбувалося на самому початку старозаповітної історії Ізраїлю. Нещодавно у нас в Орландо було проведено конференцію, присвячену суті християнської віри. Виступаючи на ній, я вказав на епізод, описаний в 32-му розділі книги Вихід. Наразі я хочу зачитати вам фрагмент цього епізоду: «І почув Ісус голос народу, як кричав він, та й сказав до Мойсея: Крик бою в таборі! / А той відказав: Це не крик сили переможців і не крик слабости переможених, я чую голос співу!» (2 М. 32.17–18). Спробуйте уявити собі, що відбувалося. Мойсей щойно зійшов з гори Синай. Він був із Богом один, розмовляв із Ним наодинці. Зійшовши гори, він зустрів Ісуса Навина, який сказав йому, що чув гучний гуркіт з боку табору. Попервах Ісус Навин думав, що почалася якась війна, бо такі крики, волання і ґвалт чутно тільки на полі бою. Однак, підійшовши ближче, він зрозумів, що це звуки не перемоги і не поразки: це — звуки пісень. Тоді він усвідомив, що весь народ Ізраїлю зібрався разом і радо співає, святкуючи якесь релігійне свято. Вони співали, вклоняючись золотому тельцю. Цього тельця ізраїльтяни забажали встановити самі: вони попросили первосвященика Аарона зробити його для них, аби у них був бог, як і в усіх інших племен, — бог матеріальний, бог, якого можна побачити, бог «сучасний», доречний, бог, який би їх надихав. І освячений Самим Богом первосвященик вирішив вдовольнити вимоги свого народу і збудував йому золотого тельця.

Тим часом Мойсей, як ви пам’ятаєте, спілкувався з Богом на горі Синай. Бог, на відміну від Мойсея, добре знав, що відбувається біля підніжжя гори. От що Бог говорить Мойсеєві На горі: «А Господь промовляв до Мойсея: Іди, зійди, бо зіпсувся народ твій, якого ти вивів із єгипетського краю. / Зійшли вони скоро з дороги, що наказав був Я їм, зробили собі лите теля, і поклонились йому, і склали йому жертви, та й сказали: Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з єгипетського краю! / І промовив Господь до Мойсея: Я бачив народ той, і ось народ твердошиїй він! / А тепер залиши Мене, і розпалиться гнів Мій на них, і Я винищу їх» (2 М. 32.7–10).

Свято, яке відзначали ізраїльтяни, було релігійного кшталту. Однак ця релігійність була мирською: вона спотворювала і псувала саму природу Бога. Ізраїль відійшов від істинного і благородного служіння Богові і впав у служіння тварній, штучній речі. Бог сказав Мойсеєві: «Дивись — вони вклоняються золотому теляті!» Юдеї були переконані, що це і є той Бог, що вивів їх із єгипетського краю, неначе те теля, якого вони зробили самі, дійсно могло звідкись їх вивести. Вони молилися цьому теляті; вони служили йому і приносили йому жертви. Однак золоте теля було глухе й німе, воно нічого не бачило і нічого не робило. Воно було не всемогутнім, а, навпаки, безпорадним. Але для Ізраїлю воно виконувало роль сурогатного бога, що замінювало Живого Бога.

У 1-му розділі Послання до римлян апостол Павло говорить, що Бог виявив Себе через такі ясні та явні речі, що кожній людині у цьому світі відома вічна сила і божественність Бога. Це один із первинних гріхів людства: маючи знання про Бога, зробити те, про що апостол Павло говорив у Посланні до римлян, — відкинути це знання, відвернутися від істини, поринути у неправедність, а потім підмінити істину брехнею і служити істоті замість Творця. У такий спосіб відбувається заміна непогрішного, верховного, священного Бога на штучні тварні речі. Іншими словами, найтяжчий гріх, постійно скоюваний не тільки язичниками-аборигенами в невідомих землях, не тільки представниками примітивних племен, а й нами, — це схильність до ідолопоклонства. Ідолопоклонство — це теж релігія. Але навіть християнська релігія може перетворитися на ідолопоклонницьку, якщо позбавити Бога всіх Його істинних властивостей, а замість Нього обрати об’єктом служіння щось інше.

Щодо суті реформатської теології я маю сказати, що найголовніше для неї — це власне теологія, пізнання істинного Бога. У наш час побутує думка, що теологія не має значення. Саме цей підхід засуджував Давид Уелс у своїй книзі «Для істини немає місця». Важливо мати добрі почуття у своїй душі, чути потреби своєї душі, відчувати теплоту спілкування, усвідомлювати свою приналежність і значимість. Питанням теології притаманна властивість розділяти людей і провокувати дискусії й сперечання. Нам потрібне не вчення — нам потрібне життя. Реформатська теологія базується на постулаті, що теологія — це і є життя, бо теологія — це пізнання Бога. У світі немає важливішого знання, яке наповнює змістом людське життя, ніж знання Бога. Цьому була присвячена вся протестантська реформація. Серед духівництва були скандали; аморально поводилися як католики, так і протестанти. Мартін Лютер тоді сказав, що Еразм Ротердамський уразив Римського папу у самий живіт, — під загрозою опинилося його вчення. Сам Лютер визнавав, що подекуди негідно поводяться й протестанти, але він наголошував, що протестанти прагнуть прийти до здорового розуміння Бога, бо життя людей ніколи не стане реформатським і не відповідатиме вченню Христа, доки люди спершу не вироблять чіткого розуміння природної форми, моделі, ідеалу, істинної людськості Христа. От чому присвячена вся теологія. Отже, ми починаємо з чіткого усвідомлення того, що реформатська віра — це теологія, яка пронизує все.