Ми обговорюємо питання «Що таке реформатська теологія?» Наша попередня лекція була по суті коротким вступом до дисципліни «традиційна євангельська теологія». Ця дисципліна є засадничою як для реформатської теології, так і для всіх інших традиційних протестантських віровчень. Її суттю є вчення про виправдання тільки вірою, яке було наріжним каменем протестантської Реформації XVI-го століття.

Наразі я хочу продовжити викладення цього вчення. Ми вже розглянули загальне значення слова «виправдання». Решту часу ми присвятили обговоренню формули «виправдання тільки вірою». Наразі я хочу розглянути окремі елементи цієї формули.

Як ми з’ясували, термін «виправдання» означає, що Бог оголошує і дійсно вбачає грішника праведним. Дискусії XVI-го століття вирували, зокрема, навколо етимології слова «виправдання». Англійське слово «justification» походить від латинського «justificare». Середньовічна Церква почала тлумачити вчення про виправдання, спираючись не на грецький переклад Нового Заповіту, а на Вульгату — латинський переклад Біблії. У часи Святого Августина постала проблема: термін «justificare» у судовій системі стародавнього Риму означав «робити праведним», і через це поширилася ідея, що Бог жодну людину не оголосив би праведною, якщо спершу дійсно не зробив би її праведною (принаймні в якомусь розумінні). З іншого боку, згідно з вченням реформатів, грецьке слово «dikaiosyne», вжите у Новому Заповіті, передбачає, до грішну людину Бог вважає, або вбачає, або мислить праведною ще до того, як вона дійсно стає праведною.

Важливо також зауважити, що одним із аспектів дискусій щодо вчення про виправдання був спосіб, в який це виправдання відбувається. У формулі «виправдання тільки вірою» слово «віра» вжите в орудному відмінку, тобто воно передбачає наявність певної «оруди» — тобто засобу, інструменту. Іншими словами, в дискусіях XVI-го століття постало питання про те, що є інструментальною причиною виправдання, тобто засобом, через який воно здійснюється.

В Римо-католицькій церкві виправданням вбачається обов’язкова віра (requiring faith), принаймні якщо йдеться про дорослих. Але спершу вважалося, що виправдання здійснюється через те, що Рим називав «інструментальною причиною хрещення». Тобто під час відправляння таїнства хрещення людську душу наповнює благодать, і ця благодать — спасенна. Ще немовлям одержавши цю спасенну благодать, людина набуває стану благодаті. У цьому стані вона перебуватиме, доки не скоїть тяжкий гріх, який через його тяжкість називають смертним (mortal). Смертний гріх називають смертним і відрізняють від пробачного (venial) тому, що він настільки серйозний, що вбиває благодать в людській душі. Тому доросла людина, яка не втратила своєї віри, але припустилася скоєння смертного гріха, втрачає благодать виправдання. Таким чином, людина, яка скоїла смертний гріх, може й мати істинну віру, але виправданою вона вже не буде. Аби повернутися до стану благодаті, така людина мусить пройти через те, що на Трентському Соборі визначили як «другий етап виправдання для тих, хто зазнав погибелі своєї душі». Цим другим етапом виправдання Церква встановила таїнство покаяння.

Таїнство покаяння було одним із центральних тем дискусій XVI-го століття. Нам відомо, що дебати щодо індульгенцій, що спалахнули в Німеччині, коли Тецель (Tetzel) почав торгувати ними вроздріб тощо, було тісно пов’язані із церковним вченням про таїнство покаяння, яке включає кілька дій, що їх мав здійснити грішник, аби відновити стан спасіння. Аби повернути собі виправдання, грішник мусив прийти до церкви і пройти через таїнство покаяння. Воно складалося з кількох елементів. Першим із них було клятвене визнання (sacramental confession). Грішник мусив прийти до священика і сподіватися йому в усіх своїх гріхах: «Отець, я згрішив. Я скоїв те-то й те-то». Крім того, таїнство покаяння включало в себе священицьке відпущення (priestly absolution). Після того, як розкаюваний грішник здійснював акт розкаяння і робив все, що вимагала від нього Церква, священик казав йому: «Te absolvo», — тобто «Я відпускаю твої гріхи». Наступний елемент покаяння, необхідний, аби повернути грішника у стан благодаті, — спокутувальні діла (works of satisfaction).

Таким чином, була потрібна віра, сповідь, священицьке відпущення і спокутувальні діла. Церква розсудливо втримувалася від твердження, що ці спокутувальні діла забезпечують грішникові так звану «зароблену заслугу» (condign merit), — заслугу таку добродійну, таку явну і таку гідну, що вона накладає на праведного Бога зобов’язання винагородити людину, яка на неї заробила. Натомість Рим вважав, що ця заслуга була меншою, і визначав її як «відповідну заслугу» (congruous merit) — «meritum de congruo». Вважалося, що ця відповідна заслуга реальна, але вона базується на одержаній раніше благодаті, вона «менша» від заробленої заслуги, але її достатньо, щоб для Бога був «гідним» акт повернення людині її виправдання, — тобто ця дія «відповідає» статусові Бога.

Отже, засоби, завдяки яким відбувалося виправдання, стосувалися переважно таїнств — по-перше, хрещення, а, по-друге, покаяння. Реформати із таким баченням інструментальної причини не погодилися. Вони користалися мовою церкви і традиції, яка базувалася на тонких Аристотелевих розрізненнях причин. Аристотель визначив інструментальну причину як таку, через яку здійснюється роботи. Аби пояснити свою думку, він навів приклад — створення скульптури. Зі шмату каменя або деревини скульптор створює статую. Інструментальною причиною його роботи є долото — тобто інструмент, знаряддя, яке він використовує, аби реалізувати свій задум. Реформати стверджували, що інструментальною причиною виправдання є віра. Віра — це засіб або інструмент, за допомогою якого праведність Христа передається людям.

Такий підхід зумовлює постання ще однієї проблеми, навколо якої точилися, можливо, найгарячіші суперечки. Йдеться про співвідношення благодаті, що одержується через наповнення душі (infusion), і благодаті, що одержується через поставлення (imputation). Наповнення душі благодаттю — це католицький підхід. Він передбачає, що через таїнства благодать «вливається» в душу людини (причому у вимірюваній «кількості»), і відтоді ця людина набуває праведності Христа. Без цієї праведності не буде й виправдання.

На жаль, я мушу визнати, що протестанти часто обмовляли римо-ка­то­ли­ків. Прихильники традиційного протестантства вважали, що людину виправдовує віра, і звинувачували прихильників традиційного католицизму у переконанні, що її виправдовують тільки діла, начебто жодної потреби в діяннях Ісуса Христа не було. Це відвертий наклеп на Римо-католицьку церкву, адже католики завжди вважали, що для спасіння людей діяння Христа абсолютно необхідні.

Однак постає таке питання: в який спосіб діяння і заслуги Ісуса Христа передаються людині? Чим вони їй допомагають? Рим знову відповідає на це, що праведність Христа наповнює душу людини через таїнства; затим людина мусить сприяти й пособляти цій праведності, через що вона врешті-решт стає праведною. Таким чином, як з’ясувалося на Трентському Соборі, істинна праведність вже перебуває в людині. Людина стає істинно праведною не самотужки, не завдяки своїй власній волі, а завдяки допомозі й підтримці благодаті Христа, якій вона має сприяти. Благодать Христа наповняє душу грішника, він їй сприяє і врешті-решт стає дійсно праведним, — тоді і тільки тоді Бог визнає цього грішника праведником. Почасти через таке бачення праведності католикам довелося запровадити вчення про чистилище і кількатисячорічне очищення від гріхів: душа грішника мусила мати час, аби стати достатньо священною, щоб Бог міг визнати її праведною.

Протестантське бачення таке (побіжно): протестанти вважають, що щось надається християнинові під час його навернення — це Бог-Святий Дух, який діє в людській душі, аби допомогти і підтримати людину задля її морального розвитку й освячення. А щодо виправдання, протестанти вважають, що Бог виправдовує тих людей, які одержали віру шляхом поставлення (imputation). Це поняття передбачає передання від однієї людини до іншої: в очах Господа праведність Ісуса переноситься до віруючого. Таким чином, дивлячись на віруючого, Бог не бачить його гріхів, не вбачає його грішником, а натомість бачить його вкритим праведністю Христа.

Така концепція поставлення має два аспекти. З одного боку, очищення від гріхів вбачається стрижнем спасіння, бо Ісус помер на хресті замість нас; Він помер як людина, що взяла на Себе гріхи всього Ізраїлю, як невинний Агнець, Якому Бог поставив у провину гріхи всіх людей. У старозаповітні часи на День очищення священик покладав руки на козла відпущення. Цей акт символізував перенесення вини людей на жертву, яку потім відпускали в пустелю у присутності Бога. У новозаповітні часи ця роль належала Христові. Він — страждаючий Слуга, Який взяв на Себе гріхи Своїх людей, — не тому, що Він Сам у Своїй людській природі став внутрішньо гріховним, тому, що Він — наш Замісник, і Бог переніс на Нього наші провини. Вмираючи на хресті, Він зазнав на Собі Божий гнів, аби вдовольнити Божі вимоги до справедливості. Караючи Христа, Бог дійсно покарав всі наші гріхи, — адже всі наші гріхи було перенесено на Христа.

Я часто кажу: якщо спитати шестирічну дитину, що відвідує недільну школу: «Що зробив для тебе Ісус?», їй вистачить одержаних нею знань, щоб відповісти: «Ісус помер на хресті за мої гріхи». Це дійсно так, але що ще зробив Ісус? Якби для виправдання всіх людських провин Ісус мусив лише зазнати на Собі прокляття Бога, Він міг зійти з небес і одразу піти до хреста, а потім повернутися у славі. Натомість Він народився у звичайної жінки, корився законові, і все Своє життя Він прожив, суворо виконуючи всі вимоги, що їх Бог висунув до людських істот. Навіщо? Навіщо Він наказав Івану Хрестителю охрестити Себе? Чи, може, хрещення було необхідне, аби виконати вимоги набуття праведності?

Реформати розуміють смисл покори Христа так: Христос не тільки зазнав покарання за людські гріхи (це негативний бік), а й набув досконалої праведності (це позитивний бік). Якби Христос тільки заплатив Своїм життям за людські провини і більше нічого не зробив, людство просто повернулося б до свого початкового стану — тобто до стану першолюдей перед тим, як вони припустилися гріхопадіння, стану невинності, стану відсутності гріха. Але Христос не тільки помер заради людей — Він і жив заради людей. Євангеліє сповіщає нам, що не тільки людські гріхи перейшли на Нього, коли Він висів на хресті, а й Його досконала праведність переходять на кожну людину, яка навертається до Нього — це другий аспект протестантське бачення.

Отже, коли Бог судить людину і визнає її праведною, Він робить це тому, що праведним є Христос, і тому, що через віру ми перебуваємо у Христі. От чому інструментальною причиною виправдання є віра, адже саме віра є інструментом або засобом, що зв’язує нас із Христом.

Лютер твердив, що заслуга або праведність, яка виправдовує грішника, — це так зване «justitium alienum», — чужа справедливість, чужа праведність, праведність, яку Лютер називав «extraneus» — стороння. Якщо я буду просто чекати, коли істинна праведність сама досконало виявить себе в моїй душі, то скільки мені доведеться чекати, аби одержати виправдання? Чекати доведеться вічно. Але Євангеліє несе нам Благу вість: Бог виправдовує безбожність, щедро надаючи всім віруючим праведність, яка, власне кажучи, їм не належить. Це праведність іншого. Це праведність Христа, бо лише Він Один відповідає вимогам досконалого Божого суду.

Я знову повторюю: стверджуючи, що виправдання можливе тільки вірою, ми стверджуємо, що виправдання можливе тільки Христом, бо підґрунтям нашого виправдання є праведна заслуга Христа — єдиної людини, яка була досконало праведною в очах Бога. Виправдання надається людині вільно, як тільки вона починає вірувати.

Отже, в цьому короткому огляді нам залишилося розглянути, що це означає — бути виправданим вірою. Апостол Яків говорив: «Чи віруєш ти, що Бог один? Добре робиш! Та й демони вірують, і тремтять» (Як. 2.19). Тож можна вбачати віру простим розумовим шляхом до правильних ідей. Але якщо людина у відповідь на питання: «Чи вірите Ви, що Ісус помер заради Вас?» скаже: «Так, так, звичайно!», це ще не гарантує, що її віра спасенна.

Реформати виокремлюють принаймні три елементи істинної спасенної віри. Першим елементом є «notitia» — інформація, відомості. Євангеліє несе певну інформацію, і ми мусимо в неї вірити. Ми мусимо вірити, що Ісус — наш Спаситель. Ми мусимо вірити, що заради нас Він помер на хресті. Ми мусимо визнавати, що ми — грішники перед священним Богом. Це інформація. Другий елемент спасенної віри — «assensus», або розумова згода. Християнин мусить погоджуватися, що інформація, вміщена у Євангелії, вірна, що Ісус дійсно помер за людські гріхи. Знову-таки, це не іспит з теології. Людина може знати, про що йдеться у Святому Письмі і навіть погоджуватися із цією інформацією, але вона відома й сатані — так, і сатані відомий зміст Євангелія, і сатані відомо, що Ісус помер на хресті за людські гріхів, але це знання не допомагає сатані одержати спокутування. Чому? Тому, що важливим, третім елементом спасенної віри є так звана «fiducia» — особиста довіра і впевненість. Спасенна віра надається всім тим, хто довіряє себе Христові в Його праведності і покладається тільки на цю довіру.

Реформати стверджують, що виправдання можливе тільки вірою, але не вірою, яка тільки одна. Якщо людина дійсно покладається на Христа, якщо Бог дійсно вбачає її праведною, якщо вона має істинну віру, то завдяки цій вірі негайно, обов’язково і неминуче з’явиться плід освячення. А якщо виправдання людини не супроводжується появою жодного плоду, то цей факт є неспростовним доказом того, що ніякого виправдання не було взагалі. Віру, яка не призводить до появи плоду покори, апостол Яків називав мертвою вірою, яка нікого не виправдовує. Отже, для Лютера виправдання можливе тільки такою вірою, яку він описав як fides viva, — жива віра, життєдайна віра, віра, яка виявляє себе у відданості.

Таким чином, на відповідь питання «Чим виправдовується людина?» така: не своєю праведністю, не своїми заслугами, а праведністю Христа і тільки Христа.