Ми продовжуємо вивчення головних принципів реформатської теології. Як ви пам’ятаєте, у попередній лекції ми розглянули формальний принцип протестантської Реформації — принцип «Sola Scriptura». Сьогоднішню лекцію ми присвятимо розгляду того, що історики називають матеріальною причиною (material cause) Реформації. Головним об’єктом гарячих суперечок був принцип «Sola Fide». У цьому понятті теж присутнє слово «sola», яке означає «тільки». Слово «fide» означає «віра»; воно, у свою чергу, спільнокореневе зі словом «fidelis» (вірний, надійний). У цьому зв’язку пам’ятаємо гасло Морського корпусу «Semper fidelis» і гімн «Adeste Fidelis».

«Sola Fide» означає «тільки віра». У XVI-му столітті цей постулат Мартіна Лютера спровокувало палкі дискусії. Лютер шукав відповідь на питання «Чим виправдовується людина з погляду Бога?» Перед тим, як коротко оглянути вчення про виправдання тільки вірою, я хочу нагадати вам про надзвичайну важливість цього принципу для видатних реформатів XVI-го століття. Вони не вбачали поняття виправдання якимось тонким і малозначущим теологічним питанням, за допомогою якого богослови прискіпуються до другорядних дрібниць. Реформати не тільки були переконані в істинності принципу виправдання тільки вірою, а й вважали його ключовим, вирішальним. Лютер казав, що виправдання тільки вірою — це догмат, від якого залежить, встоїть Церква чи повалиться. Сьогодні, з висоти віків, така увага до цього принципу може видаватися дещо перебільшеною. Щодо цього я лише зауважу, що Лютер був абсолютно переконаний у важливості цього вчення, бо воно стосувалося самої суті Євангелія.

Отже, Лютер був переконаний, що від виправдання залежить, впаде чи встоїть Церква, впадемо чи встоїмо ми, бо завдяки цьому поняттю ми дізнаємося про наше спокутування. Кальвін теж вважав це поняття надзвичайно важливим, але використовував іншу метафору. Він казав, що виправдання тільки вірою — це стрижень, навколо якого обертається все християнське життя. Вже у наш час Дж.Ай. Пекер (J. I. Packer) у передмові до праці Б’юкенена, присвяченій догмату про виправдання тільки вірою і написаній у XIX-му столітті, вжив іншу вражаючу метафору — він уподібнив це вчення міфологічній фігурі Атланта, який мусив тримати на своїх плечах весь небосхил. За допомогою такої аналогії доктор Пекер хотів сказати, що на вченні про виправдання тільки вірою тримається все — так само, як на Атланті, за легендою, тримався небосхил.

Як нам відомо, дискусія, що спалахнула через це поняття, призвела до наймасштабнішої в церковній історії фрагментації християнства. Це була наймінливіша теологічна дискусія. Знову-таки, перед тим, як приступити до її обговорення, я хотів би зачитати вам кілька зауважень Мартіна Лютера — по-перше, розлогий Лютерів коментар щодо його бачення важливості цього поняття, а по-друге, коментар, який належить до часу останніх років життя Лютера і стосується його глибокого занепокоєння, що оновлення біблійного вчення про виправдання тільки вірою буде недовготривалим.

Спочатку — великий Лютерів коментар щодо важливості цього поняття: «Це вчення — стрижень і наріжний камінь. Воно вже саме по собі народжує, живить, будує, береже і захищає Божу Церкву. Без нього Божа Церква не проіснує й години». Далі він сказав: «Вчення про виправдання — це вчитель, князь, господь, правитель і суддя всіх інших вчень. Воно боронить всі церковні доктрини, керує ними і пробуджує нашу совість перед Богом. Без цього вчення світ сповнився б смерті й темряви. Жодна хиба не є такою відразливою, грубою і банальною, як відверта зневага до здорового глузду, життя без знання про це вчення і без розмірковування над ним». Пізніше, вже наприкінці свого життя Лютер зауважив: «Цю доктрину мало хто розуміє, і я говорю про неї раз у раз, бо я побоююся, що якщо ми припинимо про неї згадувати, її швидко забудуть, і вона знову щезне. Дійсно, неможливо ані пояснити, ані збагнути вічну праведність Христа за допомогою лише однієї проповіді або думки. Знайомство з Ним і з Його вченням — вічне, і цей урок не закінчиться ані в земному житті, ані у небесному».

До спостережень Лютера, Кальвіна і Пекера я можу додати й власне: мені здається, що у порівнянні з іншими доктринами систематичної теології доктрину про виправдання тільки вірою збагнути відносно легко. Вона не настільки складна, потаємна і важкозрозуміла, щоб збагнути її могли лише фахівці у сфері теології. Однак перетворити це вчення з теоретичної ідеї на практичний принцип дуже важко, бо збагнути вчення — це одне, а зробити його правилом свого життя й обов’язковим аспектом віри, якою ми живемо перед Богом, — це зовсім інше.

Перед тим, як продовжувати далі, я хочу сказати, що люди одержують спасіння не завдяки вченню. Віра, згадувана у вченні про виправдання тільки вірою, людину не спокутовує. Це вчення — фундамент нашого спасіння. Найголовніше питання, на яке намагається дати відповідь — і дає її! — вчення про виправдання, таке: «Яким чином неправедна людина може взагалі пережити Страшний суд справедливого і священного Бога?» Важливість цього питання стає очевидною одразу після його постановки. Це питання не самоосвіти і не складання іспиту з систематичної теології. Від того, якою буде відповідь на це питання, залежить, як людина постане перед Богом. Ми пам’ятаємо біль і пафос питання Давида: «Якщо, Господи, будеш зважати на беззаконня, хто встоїть, Владико?» (Пс. 130.3). Це питання риторичне, бо Давид знав відповідь на нього. Він відчував те, що мусимо відчувати й всі ми, коли нас мучить совість через скоєні нами гріхи. Давида жахала думка, що Богові все одно все відомо, і тому жодна людина не зможе пережити Страшний суд. Відповідь на його питання очевидна — Страшного суду не винесе ніхто.

Вчора я розмовляв зі своїм другом, євреєм. Він розпитував мене про християнство і хотів зрозуміти, якою є головна відмінність християнської віри від його особистих релігійних переконань. Я спитав його:

— Як ти позбавляєшся почуття провини?

Він почав щось бормотіти і сказав:

— Якщо я щось накоїв, я мушу чітко виконувати вимоги законів юдаїзму, розкаятися тощо.

Тоді я спитав його:

— Гаразд, а як Бог пробачає людські провини, якщо, крім жертовних биків і кіз, жодного спокутування для людини «не передбачено»?

Це моє питання втягло нас у тривале обговорення того, що є суттю Євангелія, бо, за словами апостола Павла, Блага вість, що її Євангеліє несе людству, полягає в тому, що Бог, незважаючи на Свою справедливість, все ж виправдовує грішників.

Розгляньмо цю дивну думку — «справедливий Бог виправдовує грішників». Апостол Павло говорить, що людині, яка хоче зрозуміти Євангеліє Нового Заповіту, цю думку необхідно усвідомити. Євангеліє не стверджує, що Бог просто сповіщає про прощення всіх людей у світі. Вчення про виправдання включає у себе вчення про божественне милосердя і про відпущення гріхів. Для нас це дуже важливо, бо стає очевидним, що Бог — всепрощаючий.

Коли я вчився в Нідерландах, мені було дуже важко вивчати іноземну мову, якою я мав писати свої наукові твори. Найбільше складнощів мені завдавали ідіоматичні звороти (ідіоми — взагалі чи не найважчий розділ при вивченні будь-якої мови). Одного разу хтось сказав мені: «Я не робитиму кісток» (I don’t make any bones). Один іноземець, що вивчав англійську мову і був при цьому присутній, здивувався. Він спитав, як слід розуміти цей вираз. Нам довелося пояснювати йому суть цієї дивної ідіоми[1].

У свою чергу, мене вразила одна з ідіом, яку я почув у Голландії. Її вжив один із моїх професорів, говорячи про те, як Бог реагує на людські гріхи. Він сказав, що Бог дивиться на гріх скрізь пальці[2]. Мене цей зворот ошелешив. Я не міг собі уявити, що це означає — «Бог дивиться на людські гріхи скрізь пальці». Але невдовзі я почав вивчати голландську мову, читаючи нею новели Пері Мейсона (Perry Mason). В одній із них був такий епізод: полісмен говорив із чоловіком, який через брак часу залишив своє авто у недозволеному місці. Полісмен вже хотів виписати йому квитанцію на оплату штрафу, але тут він впізнав цього чоловіка і сказав: «Не хвилюйтеся — я дивлюся на це скрізь пальці». В англійській мові цьому ідіоматичному звороту відповідає вираз «to wink at».

Таким чином, милосердний Бог відпускає гріхи тих із нас, хто провинився перед Ним. Це божественне прощення не означає, що Бог просто не звертає уваги на людські гріхи, і тому ставить під загрозу Свою власну праведну природу і справедливість. Виправдовуючи грішників, Сам Бог предковічно і навічно залишається справедливим.

Це знову повертає нас до вихідного питання. Якщо Бог справедливий, а людина, що постає перед Ним на праведному Божому суді, — ні, то як вона взагалі може пережити цей суд? Постаючи перед Богом, людина відчайдушно потребує виправдання. Біблія стверджує, що Бог виправдовує людей, не втрачаючи Своєї справедливості; Він здійснює виправдання, не ставлячи під загрозу Свою справедливість.

Другий важливий аспект: виправдання здійснює саме Бог. Висновки з цього зрозуміти неважко. Якщо згрішилу людину виправдовує Бог, то який висновок можна зробити щодо здатності людини виправдовувати себе самостійно? Її не виправдає ані вона сама, ані будь-яка інша людина, ані навіть Церква. Проголосити остаточний вердикт щодо виправдання або невиправдання людини може Бог і тільки Бог.

Реформати XVI-го століття із самого початку наполягали, що виправдання є судовим (forensic), тобто вони сповідували так зване судове виправдання (forensic justification). В Церкві цей термін, як правило, не вживають. Слово «судовий» асоціюється передусім із карним судочинством, із Пері Мейсоном, із судовими процесами, із красномовством адвокатів під час дебатів у залі суду тощо.  Слово «судовий» у звичайному розумінні так чи інакше стосується царини юриспруденції, позаяк поняття «судове виправдання» передбачає, що врешті-решт Бог виправдовує людину, оголошуючи, що, на Його думку, її слід розглядати, вважати, вбачати виправданою.

Я щойно вжив цілу низку слів, які слід було б визначити детальніше. Я сказав, Бог судить людей, оголошує Свою думку щодо них, Він вважає, вбачає їх виправданими. Аби збагнути суть цього процесу, нам доведеться здійснити невелике вторгнення в латину. Взагалі-то це — предмет іншого курсу лекцій, але ми маємо присвятити цьому певний час.

Лютер підсумував суть вчення про виправдання тільки вірою своїм знаменитим гаслом: «Simul justus et peccator». Від слова «simul» походить англійське слово «simultaneous» (одночасним). «Justus» означає «справедливий». «Et» — це «і». Від слова «peccator» походять англійські слова «impeccable» (непогрішимий), «peccadillo» (грішок) і багато інших; «peccator» означає «грішник». Таким чином, Лютер говорить, що, згідно з вченням про виправдання тільки вірою, виправдані люди — водночас і праведні, і грішні. Суперечності тут немає: Лютер не стверджує, що виправдана людина є праведною і грішною в одному і тому самому місці в одному і тому самому відношенні. Іншими словами, виправдана людина одночасно праведна і грішна, але ці праведність і грішність лежать на різних площинах.

За Лютером, Блага вість Євангелія полягає саме в тому, що Бог оголошує людину праведною тоді, коли вона ще залишається грішною. Таке оголошення праведною людини, яка не є праведною, спричиняє гарячі дискусії щодо вчення про виправдання і дає підстави деяким критикам Реформації стверджувати, що реформати легалізували вигадану самими ними дурницю, бо виходить, що Бог бреше, — адже Він називає праведним того, хто ним не є. Але Біблійне поняття виправдання базується на тому, що Бог вбачає людину чимось, чим вона сама по собі не є.

Тут варто звернутися до 15-го розділу Книги Буття, в якому описані обіцяння, що їх Бог надав патріарху Аврааму. У цьому розділі є такий вірш: «І ввірував Аврам Господеві, а Він залічив йому те в праведність» (1 М. 15.6). У Новому Заповіті апостол Павло згадує теж саме поняття: людей, що увірували у Христа, Бог вбачає праведними — не тому, що їхня віра очищає їх від всіх їхніх гріхів, і не тому, що праведність їхньої віри здатна покрити всю їхню неправедність. Натомість Бог вбачає віруючих праведними завдяки діянням Христа, які Він зробив для нас.

На завершення цього вступу до вчення про виправдання, яке ми продовжуватимемо у наступній лекції, я мушу сказати, що насправді «виправдання тільки вірою» — це теологічне формулювання виправдання тільки Христом, бо фундаментальним питанням є таке: «Завдяки чиїй праведності Бог оголошує людину праведною?» Реформація дала чітку відповідь: для Бога єдиною підставою вбачати людину праведною є праведність когось іншого — а саме, Христа.


[1] Make no bones — говорити прямо, нічого не утаюючи. — Прим. пер.

[2] Ця голландська ідіома буквально збігається з відповідною українською ідіомою. — Прим. пер.