Лекція 3 Річарда Спрола “Тільки Святе Письмо” з циклу лекцій “Що таке реформатська теологія?”

Біблія стверджує, що всі люди брешуть, і я побоююся, що я сам є яскравим підтвердженням цієї істини, — принаймні стосовно нашої попередньої лекції. Наприкінці попередньої лекції я сказав, що надалі ми розглядатимемо суто реформатські властивості реформатської теології. У наступних двох лекціях ми обговорюватимемо поняття «Sola Scriptura» і «Sola Fide». Як я вже говорив, це — засадничі поняття, що їх визнають євангелісти всіх традицій. Тож я вам збрехав — ненавмисно; я просто помилився. Я не хочу, щоб у вас склалося враження, що поняття «Sola Scriptura» — це суто реформатський теологічний принцип. Ні; його визнають істинним всі конфесій традиційного євангелізму.

Зауваживши це, звернімося тепер до принципу, що його історики називають формальним принципом протестантської Реформації — «Sola Scriptura». У певному розумінні це поняття народилося на світ під час знаменитого протистояння між Лютером і правителями держави й Церкви, після чого Лютера зобов’язали зректися свого вчення. Як ви пам’ятаєте, на з’їзді у Вормсі Лютер урочисто сказав: «Ані Святе Письмо, ані жодна очевидна причина не зобов’язують мене зрікатися мого вчення. Совість моя належить Слову Божому. А йти всупереч своєї совісті — неправильно і небезпечно. На цьому я стою і не можу інакше. Допоможи мені Бог». Ця Лютерова промова увічнена у кінострічках, в історичних книгах тощо.

Втім, хоча публічно поняття «Sola Scriptura» вперше з’явилося у Вормсі, Лютер був не перший, хто його винайшов. У той чи інший спосіб Лютер був змушений висловлювати його й раніше, у дебатах із деякими богословами, що прагли змусили його змінити свої погляди. До тієї промови у Вормсі Лютер вже говорив, що помилятися можуть і Римські Папи, і навіть вселенські собори, і що єдиним абсолютно достеменним письмовим джерелом Божественного об’явлення є саме Святе Письмо.

Так перед словом «Scriptura» (Святе Письмо) з’явилося слово «Sola» (тільки), тож буквальний переклад цього словосполучення — «тільки Святим Письмом». Що це означає? Ключовим тут є слово «тільки». Ці два слова тісно взаємопов’язані. Передусім, предметом однієї з численних суперечок XVI-го століття було питання про джерело божественного об’явлення. Всі християни XVI-го століття вважали, що християнство — це явлена людям віра, і що його сутність обумовив Сам Бог. Обидва учасники суперечки — і Рим, і протестанти, — ще у XVI-му столітті дійшли згоди, що існує принаймні два чітких джерела, через які Бог являє Себе. Перше джерело, через яке небеса являють славу Бога, — це природа: вона є джерелом так званого природного, або загального об’явлення (general revelation). Друге джерело — це, звичайно, Біблія. Тож обидві сторони суперечки погодилися, що і Біблія, і сама природа містять Боже об’явлення. Суперечка спалахнула навколо слова «тільки». Постало питання: скільки існує джерел так званого особливого об’явлення (special revelation) — тільки одне? Прихильники протестантського руху стверджували, що існує тільки одне джерело особливого, або письмового об’явлення, — Святе Письмо, позаяк римо-католики вважали, що таких джерел — два: Святе Письмо і традиції. Я вже розповідав про це в інших курсах лекцій, але наразі я хочу розглянути цю суперечку з огляду на вивчення суті реформатської теології.

У відповідь на появу вчення Лютера і зародження протестантства Римо-католицька Церква у XVI-му столітті скликала Собор, що одержав назву Трентський. Він тривав кілька років і складався з кількох сесій. На 4-й сесії Трентського Собору Римо-католицька Церква оголосила, що Божі істини містяться у Святому Письмі і в традиціях. Остаточний текст підсумків Трентського Собору, який зв’язав Святе Письмо і традиції, містив просте й безпечне латинське слівце «et», нашою мовою — «і».

Обговорення було важким. Вже у XX-му столітті один вчений-англіканець під час написання своєї докторської дисертації аналізував перебіг тогочасних подій. Особливу увагу він приділив 4-й сесії Трентського Собору. Через те, що на континенті тоді спалахнула війна, ця сесія закінчилася різко й несподівано. Через це кілька важливих і важкозрозумілих аспектів тогочасних дискусій залишилися непоясненими. Цей вчений-англіканець зауважив, що у першому начерку 4-ї сесії Трентського Собору було твердження латиною, що Божа істина міститься частково — «partim» — у Святому Письмі, а частково — в традиції. Таке формулювання ясно свідчило, що, згідно з вченням Церкви, існують два окремих і чітких джерела особливого Божого об’явлення — Біблія та історичні церковні традиції. Коли цей перший начерк було представлено, проти такого формулювання виступили два священика, делеговані до Собору. Не знаю чому, але я запам’ятав їхні імена: їх звали Бонуч’йо (Bonuccio) і Ноч’янті (Noccianti). На думку цих двох італійських священиків, таке формулювання джерел Божого об’явлення принижувало самодостатність Святого Письма.

На жаль, на цьому записи припиняються, і нам невідомо, щó з’ясувалося у подальших дебатах, зумовлених їхнім запереченням. Нам відомо лише, що остаточний варіант формулювання було змінено. Два слова «partim», які передбачали, що джерело особливого об’явлення подвійне, було викреслено, а замість них з’явилося слівце «et». Однак воно може вказувати, а може і не вказувати на два окремі джерела. Слово «і» тут дещо неоднозначне. Бо якщо ви спитаєте мене, у чому саме міститься реформатська віра, я відповім: вона має два джерела. З одного боку, ви можете знайти її в Біблії. З іншого боку, ви можете ознайомитися з історією Церкви, а зокрема, з віровченнями, які намагалися підбити підсумок реформатського вчення. Оскільки ці віровчення узгоджуються із вченням Біблії, вони повторюються, і це — ще одне джерело реформатського вчення. Тож, можливо, Церква просто хотіла сказати, що Божа істина міститься насамперед у Святому Письмі, а, крім цього, вона повторюється на соборах та у декретах Церкви — це ще одне джерело, яке не виходить за рамки принципу «Sola Scriptura».

Дискусії щодо того, скільки джерел особливого Божого об’явлення визнає сучасна Римо-католицька Церква, тривають між вченими-католиками й досі. На жаль, в Церкві залишилися консерватори, які твердять, що заміна «partim—partim» на «et» була несуттєвою, що вона зумовлювалася виключно мір­ку­ван­ня­ми стилістики, і що в XVI-му столітті Церква намірялася визнати два джерела писемного об’явлення. В XX-му столітті ці безперестанні дискусії вгамувала Папська енцикліка, яка однозначно вказує на два джерела об’явлення. Починаючи ще з XVI-го століття у поглядах римо-католиків домінувала ідея, що істини, зумовлювані церковними традиціями, так само обов’язкові для віруючих, як й істини Святого Письма. Хоча протестантський принцип «semper re­for­man­da» визнавали практично всі протестанти, повсякчас лунали заклики щодо реформування Церкви і необхідності перевірки її віровчень і догматів на відповідність Святому Письму. Фактично будь-яка протестантська церква, що має тільки їй притаманні віровчення, мусить зробити болісне визнання, що її засадничі принципи небезпомилкові, якщо вони не спираються на Святе Письмо і не відтворюють його вчення в точності.

Таким чином, підтверджується загальний принцип: Біблія вже сама по собі є писемним джерелом, якому надав повноважень Сам Бог, — повноважень мати цілковиту владу над людською совістю. При цьому люди мусять коритися й іншим, менш владним авторитетам, і вшановувати їх. Зокрема, я мушу коритися Пресвітерії або Сесії помісної церкви. Ієрархія влади вельми складна, і якщо моя совість підказує мені, що в душі я не визнаю чийсь авторитет, то мій обов’язок — мирно вийти зі спільноти. У такому разі я не потурбую мир, що встановився у Церкві, і не увійду в прямий конфлікт з її віросповіданням або з її керівництвом. Водночас Церква й сама усвідомлює, що віросповідання, якого вона додержується, може виявитися хибним, а деякі таїнства, які вона провадить, можуть бути некоректними, але якщо людина визнає щось за істину і збирається їй служити, це накладає на неї обов’язок їй коритися. Принцип «Sola Scriptura» не зазіхає ні на чиї повноваження. Натомість він постулює, що існує лише одне авторитетне джерело, які цілковито визначає людську совість, — Святе Письмо, і що всі суперечки щодо вчень і теології необхідно вирішувати, спираючись на Святе Письмо.

Як я вже зазначав, окрім унікальності джерела писемного об’явлення і одиничності джерела, яке слід визнавати (хоча взагалі джерел — безліч), існують й інші аспекти, пов’язані зі словом «sola». Крім цього, в XVI-му столітті чітко з’ясували, що Біблія — це vox Dei, або verbum Dei — Слово Боже, або Голос Божий. Вона безпомилкова і непогрішна, бо вона надається людям під наглядом Бога-Святого Духа: Біблія богодухновенна, тому що врешті-решт її автором є Сам Бог. І хоча вона надається через посередництво авторів-людей, остаточним джерелом вміщених у ній істин є Бог, а Бог, певна річ, непогрішимий. Самі по собі автори-люди можуть припускатися помилок, але, згідно з поглядами традиційного протестантства, Бог в іпостасі Святого Духу допомагав слабким і гріховним людям і убезпечував Своє Слово від спотворення, характерного для тексту, написаного людиною. Отже, не зважаючи на те, що Біблія написана мовою людей, а її автори — люди, її походження все одно вважається божественним.

Зважаючи на тематику сучасних диспутів щодо непогрішності, натхненності і безпомилковості Святого Письма, я усвідомлюю, що ці теологічні дискусії були спричинені закидами проти самої ідеї авторитетності і непогрішимості Святого Письма. При цьому вважалося, що ця ідея виникла не завдяки реформатам XVI-го століття, а стала результатом втручання, так би мовити, протестантської схоластики, яка набула поширення в XVII-му столітті. На це століття припала так звана епоха розуму (Age of Reason). У той час раціоналістів настільки непокоїли питання визначеності, що їхня потреба у ній вийшла мало не на психологічний або навіть на емоційний рівень, і, вгамовуючи цю потребу, поняття непогрішності і безпомилковості вони, мовляв, винайшли самі. Насправді це питання стосується не стільки авторитету Біблії, скільки його походження. Це питання радше історичне: «В якому столітті було усвідомлено авторитетність Біблії — у XVII-му чи в XVI-му?»

Наразі я хочу зачитати вам кілька висловів впливових реформатів XVI-го століття, аби ви змогли самі дати відповідь на це питання. У свою книгу я вмістив кілька зауважень, що належать перу Мартіна Лютера. Він писав: «Автором цієї книги є Сам Святий Дух і Бог, Творець всього сущого». Інша цитата: «Святе Письмо, хоча воно й написане людьми, не від людей, а від Бога». От ще: «Той, хто читав текст Святе Письмо осмислено, мусить усвідомлювати, що воно — не людська, а божественна мудрість». Ще одна цитата: «Слово сповниться, адже Бог не бреше. Небо і земля обернуться на руїну, але найменше послання, найдрібніша дрібниця Його Слова буде виконана». А ось Лютер сам цитує Августина: «Святий Августин у своєму листі до Святого Єроніма пише: “Я дізнався, що непогрішиме лише священне Святе Письмо”». Августин, якого цитує Лютер, жив аж ніяк не у XVII-му столітті, а наприкінці IV-го століття! Читаємо далі: «В книгах Святого Августина є багато пасажів, написаних людиною з плоті і крові. Щодо себе я теж мушу визнати, що коли я, сидячи вдома за столом або ще де-небудь, забуваю про мету свого служіння, багато моїх слів не є словами Бога. От чому Святий Августин у листі до Єроніма сформулював прекрасну аксіому: непогрішимим можна вважати тільки Святе Письмо». Як бачимо, Лютер не має сумнівів. От ще одна цитата з творів Лютера: «Святе Письмо ніколи не помиляється». Я не знаю, чи використовував коли-небудь Лютер слово «безпомилковість» (inerrancy). Але слово «безпомилковий» він вживав. Він казав, що Біблія ніколи не помиляється, а це і є сама суть поняття «безпомилковість». Тому спроби доводити, що для реформатів XVI-го століття ідея про натхненність, авторитетність, непогрішність і безпомилковість Святого Письма була новою і незнайомою, я вважаю дурістю.

Але в XVI-му столітті неабиякої важливості для традиційних доктрин євангелізму набув ще один суттєвий аспект вчення «Sola Scriptura» — так званий герменевтичний принцип. Реформати не тільки сформулювали свої погляди щодо того, що таке Святе Письмо і як воно з’явилося, а й висловили своє бачення того, як слід трактувати Біблію, хто має право її читати і на кому лежить відповідальність за її належне тлумачення.

Одним із масштабних явищ, якими супроводжувалася Реформація, був переклад Біблії на мову простого народу. Відтоді її могли читати не тільки ті, хто володів грецькою, івритом або латиною — прості люди одержали Біблію рідною мовою. Лютер переклав Біблію на німецьку, Вікліф — на англійську, і так далі. Дехто з перекладачів Біблії заплатив за свою роботу своїм життям.

Традиційний євангелізм насамперед виходив із принципу особистого тлумачення Біблії — тобто вважалося, що право читати Біблію самостійно має будь-який християнин, а разом із цим правом він одержував і відповідальність за її тлумачення. Як свідчать записи 4-ї сесії Трентського Собору, Рим сприйняв такий підхід як свідчення того, що протестанти дозволяли віруючим не тільки самим читати й оцінювати Біблію, а й спотворювати її на власний розсуд. Звичайно, реформатів таке сприйняття жахнуло. Вони наголошували, що будь-який християнин має право тлумачити Біблію самостійно, але жоден християнин не має права витлумачувати її хибно або спотворювати її за своїми примхами або забобонами. Принцип самостійного тлумачення базувався на іншому принципі — зрозумілості Святого Письма (perspicuity of Scripture). А слово «зрозумілість» — це синонім слова «ясність».

Мартін Лютер казав, що у Святому Письмі багато місць, які важко піддаються інтерпретації, і тому виникає потреба у церковних вчителях, тлумачах тощо. Але головне, найсуттєвіше послання, яке необхідно усвідомити віруючому, зрозуміле будь-якій людині. Коли Лютер говорив про те, що Біблія має бути доступною для мирян, Церква відказувала йому, що надати Біблію мирянам означає відкрити двері потужному потоку беззаконня, бо люди почнуть найжахливішим чином спотворювати її. Саме так і сталося, але Лютер тоді зауважив: «Якщо так, якщо люди, побачивши сторінки Біблії, почали чинити беззаконня, то так і мало бути».

Втім, важливо, що Святе Письмо ясне. Воно містить послання про наше спасіння. Це послання настільки важливе й ясне, що, незважаючи на загрозу всіх спотворень і єресей, якими супроводжується тлумачення Біблії, ми маємо переконатися у тому, що головне послання Святого Письма почуте. Завдяки затвердженню принципу «Sola Scriptura» Біблія прийшла до Церкви; читання і проповідування Святого Письма стало стрижнем літургії і служіння традиційного протестантства.