Уліс Ґрант (Ulysses S. Grant), який керував Об’єднаними силами Північних Штатів під час Громадянської війни в Америці (1861–1865 рр.), а пізніше став Президентом Сполучених Штатів, за свої військові заслуги одержав прізвисько «Ґрант — безумовна капітуляція» (“Unconditional Surrender Grant”), бо початкові літери відповідної англійської фрази збігалися з його ініціалами. Перемігши ворога, він не погоджувався на жодні умови, які той висовував. Тож для нас Ґрант — це приклад безумовності.

Отже, в акровірші TULIP літера «U» відповідає безумовному вибранню. Це ще одне теологічне поняття, яке здатне ввести в оману. Особисто мені більше подобається термін «суверене вибрання» (sovereign election), але він повністю знищує акровірш «TULIP», перетворюючи його не на нісенітне «RSELIP».

Тож що ми маємо на увазі, використовуючи термін «Безумовне вибрання»? Цей термін не по­в’я­за­ний із тим, на підставі чого Бог надає людям спасіння, — зокрема, мають вони віру чи не мають. Бог визначив умови спасіння, і не останньою з них є особиста довіра до Христа. Але умова виправдання і доктрина вибрання — це дещо інше. Вона пов’язана із вченням про виправдання, але поняття «Безумовне вибрання» доволі вузьке й обмежене самим вченням про вибрання.

Наразі постає питання: із чого виходить Бог, обираючи людей і визначаючи, на кого з них чекає спасіння? Чи здійснюється цей вибір на підставі певної передбачуваної реакції, відповіді або діяльності обранця? Багато прихильників вчення про вибрання або Боже призначення міркують наступним чином. Бог предковічно дивиться через коридори часу і знає наперед, хто з людей сприйме Євангеліє, а хто — ні. І на підставі цього попереднього знання Він обирає на спасіння тих, хто, як Він знає, відповідатиме умовам надання спасіння, — тобто віруватиме у Христа. Отже обумовлена вибрання передбачає, що Бог посилає Свою благодать на підставі певної передбаченої умови, певного критерію. Реформатське ж бачення має назву «Безумовне вибрання». Це означає, що ніякої наперед визначеної умови, за виконання якої Бог надає людині спасіння, не існує — натомість вибір Бога є суверенним: Він надає спасіння лише тому, кого Сам вирішить спасти.

Тепер звернімося до 9-го розділу послання апостола Павла до римлян, де апостол обговорює це складне поняття. Тут читаємо: «І не тільки це, але й Ревекка зачала дітей від одного ложа отця нашого Ісака, / бо коли вони ще не народились, і нічого доброго чи злого не вчинили, щоб позосталась постанова Божа у вибранні / не від учинків, але від Того, Хто кличе, сказано їй: Більший служитиме меншому, / як і написано: Полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів» (Рим. 9.10–13). У цих віршах апостол Павло по суті викладає вчення про вибрання. Він доволі детально виклав його у 8-му розділі; тут він ілюструє вчення про вибрання, згадуючи минуле єврейського народу й обставини народження братів Якова й Ісава.

За звичаями стародавнього світу, спадкоємство або патріарше благословення одержував первородний син. Однак цього разу у цей процес втрутився Бог, надавши благословення не старшому синові, а молодшому. Щодо цього апостол твердить, що Боже рішення не було пов’язане з тим, що мали зробити або не зробити Яків та Ісав. Апостол вказує, що Боже рішення було зроблене не тільки до їх народження (це і так очевидно), а й що воно взагалі не залежало від майбутніх добрих або злих діл Якова й Ісава. Апостол ілюструє, що замисел Бога виконано, і що він не базувався виключно на милостивому суверенному рішенні Бога. Далі читаємо: «Що ж скажемо? Може в Бога неправда? Зовсім ні!» (Рим. 9.14). Мене чарує, що апостол Павло ставить це риторичне питання одразу після розповіді про народження Якова й Ісава і про те, що Бог зважав не на їхні діла, а діяв за своїм бажанням.

Коли я був студентом семінарії, вчення про вибрання завдавало мені неабиякого клопоту (як, утім, і більшості інших студентів). У ньому було щось таке, із чим я не міг погодитися. Я ніяк не міг прийняти, що одних людей Бог наділяє Своєю спасенною благодаттю, а інших — ні, і що людські діла на Його рішення ніяк не впливають. Це мене непокоїло. Першою моєю реакцією на таке вчення про вибрання було нерозуміння — воно здавалося мені нечесним. Я думав: хіба це можна вважати чесним — одним людям Бог дарує спасіння, а іншим — ні? Зараз я вже усвідомлюю, що, передусім, на спасіння не заслуговує взагалі ніхто. Я знаю також, що якби Бог забажав, щоб все людство загинуло, Він би його просто знищив. Я тоді зрозумів, що для людини взагалі єдиним шляхом одержати спасіння є Божа благодать. Але я тоді не розумів, що все залежить виключно від Божої благодаті. Я гадав: чому одних людей Бог обдаровує Своєю благодаттю більше, ніж інших? Мені здавалося, що це несправедливо.

Силячись зрозуміти, у чому тут справа, я читав Едвардза та інших теологів-реформатів, але й вони мене не переконали. На моєму столі в семінарії лежала маленька картка з написом: «Ти мусиш вірити і проповідувати те, що є істинним згідно з Біблією, а не те, що сам вважаєш за істинне». Цей напис дещо обмежував мене. Я читав його безліч разів, тлумачачи усіма мислимими способами. Я знав про існування думки, що насправді апостол Павло говорить не про вибрання окремих осіб, а про зиски від спасіння, надані юдеям і не надані арабам, тобто він мав на увазі не окремих людей, а цілі народи. Однак і це мене не переконувало, бо навіть якщо апостол говорив про цілі народи, він подав їх за допомогою окремих людей, які їх унаочнювали, — тож, як не підходь, все одно постає питання, чому одна людина одержує від Бога благословення, а інша — ні; все одно врешті-решт все залежить від волі Самого Бога, і тому таке бачення не видається справедливим.

Я написав вже силу-силенну книг і прочитав силу-силенну лекцій, і я добре знаю, що як тільки я сформулюю цю тезу, вона одразу ж майже напевно (і навіть не «майже», а точно) спричинить появу заперечень або питань. Тут апостол Павло продемонстрував, що він — досвідчений вчитель, адже, сформулювавши це вчення, він вже передбачав, якою буде відповідь на нього і які постануть питання. Пояснивши, що суверенна Божа благодать надана Якову і не надана Ісаву, апостол одразу зупиняється і робить зауваження: «Що ж скажемо? Може в Бога неправда?»

Це питання апостола Павла вже саме по собі переконує мене, що реформати мають правильне бачення поняття вибрання. Я міркував приблизно так: якби апостол Павло викладав поняття вибрання з погляду поміркованих пелагіанців або армініанців, згідно з яким вибрання людини врешті-решт визначається тим, чи відповідає вона певним умовам, чи виконала вона певні необхідні дії, аби здобути собі спасіння, то чи постало б тоді взагалі питання про справедливість дій Бога? Хто б тоді заперечував проти Божої справедливості? Тоді б все видавалося справедливим. Я впевнений, що перед армініанцями і поміркованими пелагіанцями час від часу постають певні питання, на які вони, як і всі інші, мусять давати відповіді. Але мені цікаво, чи протестують люди проти їхнього вчення, чи закидають їм, що воно несправедливе? Навряд чи вони коли-небудь чули такі закиди. Однак апостол, передбачаючи реакцію на свої слова і звинувачення у несправедливості, пояснює їх.

Тож яке вчення може спричинити звинувачення у несправедливості? Це — вчення про безумовну вибрання, яке полягає в тому, що врешті-решт вибрання людини зумовлюється виключно суверенною волею Бога, а не ділами людини, через що й виникає протест. Апостол цей протест передбачає: «Може в Бога неправда?» І він сам відповідає на нього найвиразнішою з можливих відповідей: «Зовсім ні!» Далі він підкріплює цю відповідь: «Бо Він каже Мойсеєві: Помилую, кого хочу помилувати, і змилосерджуся, над ким хочу змилосердитись» (Рим. 9.15). Тут апостол нагадує людям про те, що Мойсей сповіщав багато століть тому: Бог має божественне право виявляти Своє милосердя до будь-кого, до кого Він забажає. Він із самого початку говорить: «Помилую, кого хочу помилувати» — тобто не тих, хто задовольняє якимось умовам, а тих, кому Бог захоче дарувати Свою милість.

Уявімо собі шість паличок, які унаочнюють людей. Вони обведені двома колами, по три палички у кожному. Нехай одне коло відповідає людям, які одержали невимовний дар божественної благодаті — вибрання, а інше — тим, хто його не одержав. Тепер поставимо питання: якщо Бог суверенно вирішує дарувати Свою благодать одним грішникам і не дарувати — іншим, то чи порушується при цьому справедливість? Чи одержали грішники те, чого вони не мусили одержати? Звичайно, ні. Якщо Бог дозволить цим грішникам загинути, чи вдіє Він несправедливо? Звичайно, ні. Одна група людей одержує благодать, інша — справедливість. Несправедливості не виявлено ні до кого. Бог, як правитель у державі, призначає певним злочинцям відбути повну міру накладеного на них покарання, але правитель також має право пробачити, виявити своє милосердя. Таким чином, людина, яку правитель пробачив, одержує милосердя. Але якщо правитель пом’якшує покарання однієї людини, чи означає це, що він зобов’язаний так само пом’якшити покарання всіх інших? На підставі чого? Немає такої підстави.

Апостол Павло говорив, що немає жодної несправедливості в тому, що Ісав не заслуговував Божого благословення, і він не одержав цього благословення. Бог не був несправедливий до Ісава. Яків теж не заслуговував Божого благословення, але одержав його. Отже, Яків одержав благословення, а Ісав — справедливість. Ніякої несправедливості тут не було.

Але чому Бог діє саме так? Яким є Його замисел? Апостол Павло пояснює це далі, у 16-му вірші 9-го розділу, це дуже важливий вірш у Посланні до римлян. Він починається зі слова «отож» — синоніма слова «отже». Тобто тут апостол доходить висновку: «Отож, не залежить це ні від того, хто хоче, ні від того, хто біжить, але від Бога, що милує. / Бо Писання говорить фараонові: Власне на те Я поставив тебе, щоб на тобі показати Свою силу, і щоб звістилось по цілій землі Моє Ймення. / Отож, кого хоче Він милує, і кого хоче ожорсточує» (Рим. 9.16–18).

Із цього чіткого і категоричного твердження апостола — що «не залежить це ні від того, хто хоче, ні від того, хто біжить» — можна зробити висновок, який мусить покласти край всім дебатам, дискусіям, теоріям і вченням: вибрання залежить від Того, хто воліє. Апостол Павло знищує людську волю як підставу для суверенної Божої вибрання. Святе Письмо свідчить лише, що спасіння залежить від волі, від свободи волі. Наразі я, напевно, всіх заплутав. Але спасіння дійсно залежить від волі і свободи волі суверенного Бога, — апостол Павло скрізь наголошує, що Бог визначає Своїх обранців згідно Своїй добрій волі.

Якщо ви спитаєте мене, чому я увірував, чому я перебуваю у царстві, а мої друзі — ні, я можу відповісти лише, що мені це невідомо — це все, що я знаю. Я на це точно не заслужив; я, плотська істота, не вдовольняю жодним Божим вимогам. Єдиною причиною цього я можу назвати лише Божу благодать. Ви можете спитати, чому Бог надав Свою благодать мені, а комусь іншому — не надав. Якщо я у відповідь почну вигадувати, що у мені є щось добре, і Бог вирішив мені за це віддячити, то йтиметься вже не про благодать. Тоді вийде, що я вчинив щось хороше, що стало підставою для рішення Бога щодо моєї вибрання. Але я не маю нічого вам повідомити.

У Біблії безліч разів повторюється думка: спасіння — від Господа. Це і є стрижнева ідея реформатської теології, — не тому, що ми зацікавлені в абстрактному понятті суверенного призначення, і не тому, що нам подобаються розумове жонглювання цим поняттям. Натомість фундаментом реформатської теології (а також головним поняттям для «T» — загальної порочності, якщо повернутися до вчення Августина) є Божа благодать. Такий підхід позбавляє значення будь-які людські заслуги, унеможливлює залежність спасіння людини від її праведності і повертає корону невимовному милосердю і благодаті Бога, Який має суверенне, предковічне право милувати того, кого Він хоче помилувати. Таким чином, спасіння зумовлюється волею, але суверенною волею Бога, а не того, «хто хоче і хто біжить».

От яким є реформатське вчення про вибрання.