Лекція №2 Річарда Спрола з серії “Що таке реформатська теологія?”

Наразі ми продовжуємо короткий огляд теми «Що таке реформатська теологія». Нещодавно вийшла з друку моя книжка під назвою «Незнана благодать» (“Grace Unknown”) із підзаголовком «Суть реформатської теології» (“The Heart of Reformed Theology”). В цьому курсі лекцій я намагатимуся відтворювати логіку цієї книги, хоча матеріал, що я його сподіваюся викласти вам в цьому короткому огляді, поданий у ній набагато детальніше.

У попередній лекції ми переконалися, що реформатська теологія — це саме теологія. Наразі я хочу довести вам, що реформатська теологія — систематична. Я невимовно радий, що мені пощастило викладати дисципліну систематичної теології на рівні семінарії. Я усвідомлюю, що з появою екзистенціальної філософії посилюється антипатія до самої ідеї систематичної теології. Цьому є причини. Почасти це пояснюється тим, що люди спершу сприймають певну філософську систему, а потім намагаються втиснути в її рамки все біблійне вчення.

Людство почало систематизувати своє світобачення багато століть тому. Філософи епохи Просвітництва стали на бік відкритого (або нововідкритого) ними наукового методу. Вони називали його аналітичним методом дослідження. Якщо не вдаватися у подробиці, суть цього методу полягала у пошуку зв’язку між наявними фактами. Озброївшись усілякими приладами, вчені збирали якомога більше даних про навколишній світ, а по тому намагалися знайти в них сенс. Вони перевіряли, чи є одержані ними дані взаємоузгоджуваними.

Завдання систематичної теології подібне до завдання аналітичного методу дослідження. Воно полягає не в тому, щоб підходити до Біблії з наперед визначеною системою поглядів, а в тому, щоб досліджувати Слово Боже в усіх його виявах і деталях, а потім зіставляти окремі істини. Адже найпершою передумовою систематичної теології є самоузгодженість Біблії. Бог відкриває людству багато істин, але все істинне Слово Боже поєднане в Його особистості і природі.

Викладаючи, я й сам у цьому переконуюся. Іноді мої семінари перетворюються на вільне спілкування зі студентами. Ми починаємо обговорювати якесь вчення з погляду систематичної теології, і, якщо я не перешкоджаю студентам і не намагаюся втримати їх в руслі розглядуваного вчення, невдовзі тема бесіди змінюється. Іноді ми віддаляємося від початкової теми доволі значно. Часом здається, що ми лише кружляємо навколо у намаганні знайти кролика за його слідами. Але потім я нагадую студентам, із чого починалася бесіда. Я кажу їм, що вони ставлять ті питання, які вони й мусили поставити, бо ці питання у той чи інший спосіб стосуються систематичної теології, адже кожне поняття християнської теології певним чином торкається вчення будь-якої іншої віри. Всі окремі аспекти християнської віри дивовижним чином взаємопов’язані.

Мене знову і знову вражає, як багато описано в Біблії фактів, подробиць і подій, що відбувалися на протязі століть, позаяк Святе Письмо зберігає непорушну симетрію. Всі ці факти послідовно взаємодоповнюють один одного. З того, що реформатська теологія є систематичною, не випливає, що все Святе Письмо добре вкладається в якусь наперед визначену систему. Натомість це означає, що ми шукаємо системне вчення, яке вже наявне у самому Святому Письмі, і досліджуємо, наскільки добре взаємоузгоджуються окремі його частини.

Моїх студентів зазвичай дивує парадокс, пов’язаний із реформатською теологією (хоча слово «парадокс» у даному випадку мені не дуже подобається): вивчення систематичної теології зазвичай починається з вивчення так званої «власне теології» (theology proper). Не слід думати, що буває ще й якась «невласна теологія» — ні. «Власне теологія» стосується передусім поняття «Бог» — на відміну від понять «гріх», «виправдання» та інших. Її предметом є радше наше розуміння природи й особистості Самого Бога. В цьому-то й полягає парадокс.

На початку курсу систематичної теології я кажу своїм студентам, що у реформатських принципах, переконаннях і постулатах, що заторкують природу Бога, дуже важко виокремити щось суто реформатське. Інакше кажучи, віровчення методистів, лютеран, членів Єпископальної церкви і представників багатьох інших конфесій мають майже однаковий зміст. Всі ми віримо, що Бог — вічний, невидимий, що Він — Дух, що Він незмінний, всемогутній, всезнаючий, і так далі. Наші уявлення щодо властивостей Бога в точності збігаються. Отже, вчення реформатської теології про Бога нічим особливим не відрізняється від вчень про Бога інших конфесій. В тому-то й парадокс. Якщо хтось спитає мене: «Що, на Вашу думку, є відмітною рисою суто реформатської теології?», я не вагаючись відповім: «Поняття “Бог”». Ви можете відказати:

— Стоп! Але ж Ви щойно сказали, що у реформатському баченні поняття “Бог” немає нічого особливого. А тепер Ви парадоксальним чином стверджуєте, що найвідмітнішою особливістю реформатської теології є її вчення про Бога. Як Вас розуміти?

Зробивши це удавано суперечливе твердження, я зазвичай бачу спантеличені погляди людей. Наголошую — суперечливість цього твердження удавана. Тож дозвольте мені пояснити вам цей парадокс.

Всі християни зазвичай погоджуються з вченням про природу Бога, яке є засадничим для багатьох віровчень. Втім, я вважаю, що коли тема обговорення змінюється, представники інших конфесій часто забувають про це вчення. Поняття «Бог» — лише одне з багатьох понять християнської віри, але воно чи не найфундаментальніше. Наприклад, я ніколи в житті не зустрічав християнина, який, дивлячись мені в очі, сказав би, що не вважає Бога суверенним. Християни всіх конфесій зазвичай з готовністю визнають суверенність Бога. Втім, якщо обговорення продовжується і темою стає взаємозв’язок між суверенністю Бога і, наприклад, поняттями обраності, благодаті тощо, то через дуже короткий проміжок часу спалахне палка дискусія щодо природи Бога. Чи передвизначає Бог все, що відбувається? Чи відомо Йому наперед все, що відбуватиметься? Знову-таки, якщо повернутися у вихідну точку і спитати: «Чи вважаєте ви, що Бог всезнаючий?», більшість християн із цим погодяться. Але зв’язок між Його всезнанням і Його суверенністю не такий вже й очевидний. Через що Бог знає все? — Завдяки Своєму ідеальному сприйняттю? Чи, може, завдяки тому, що Він Сам і передвизначив перебіг подій? Теологи-реформати постійно перевіряють своє вчення, звертаючись до засадничих понять — тобто до розуміння Божої природи. Я вважаю, що насправді це — найголовніша і найунікальніша ознака реформатської теології: вона рішучо відстоює чистоту вчення про Бога кожним своїм окремим аспектом.

Щодо реформатської теології я мушу сказати також, що вона не тільки систематична, а й кафолична[1]. Як таке може бути? Зазвичай Реформацію протиставляють католицизмові. Але теологія, яка з’явилася й набула впливовості в XVI-му столітті, була винайдена значно раніше. Це була реформація, а не революція. XVI-те століття означилося спробою відродити апостольську віру традиційного християнства. І під час Реформації фактично кожна церква, що виникла завдяки ній, продовжувала спиратися на кафоличні істини християнської віри — тобто істини, сприйняті й визнані християнами всіх кшталтів, віросповідань і традицій. Таким чином, слово «catholic» тут стосується не Римо-католицької церкви, не Російської Католицької церкви, і не якоїсь певної окремої групи християн. Споконвічно цей термін означав «вся Церква». На початку своєї історії Церква мусила скликати вселенські собори, на яких обговорювали найістотніші теологічні проблеми. Однією з центральних тем цих обговорень були, зокрема, єресі, що загрожували християнству: у IV-му столітті — аріанство, у V-му — монофізитство і так далі. Зокрема, на Нікейському Соборі остаточно усвідомили й визнали божественність Христа. У V-му столітті на Халкедонському Соборі Церква визнала, що Христос — істинно людина й істинно Бог. Нині традиційні християнські вчення — щодо Трійці, божественності Христа, вдіяного Ним очищення людства від гріхів тощо — поділяють всі традиційні групи правовірних християн. Із цими вченнями загалом погоджуються всі християнські конфесії.

Таким чином, вчення і лютеран, і методистів, і членів Єпископальної церкви, і пресвітеріанців мають дуже багато спільного. Ця загальна суть християнської думки є фундаментом, на який спирається вся теологія. Тому, відокремлюючи реформатську теологію від, наприклад, лютеранської, диспенсаційної або будь-якої іншої конкретної теології, ми з самого початку визнаємо, що всі ці теології мають загальне спільне ядро.

Може скластися враження, що реформатська теологія відрізняється сама від себе. Іноді мені кажуть: «Поясність мені суть реформатської теології. Адже вона виходить із п’яти постулатів кальвінізму!» Я відповідаю: так, п’ять постулатів кальвінізму мають дуже багато спільного з реформатською вірою, і в цьому курсі лекцій ми розглянемо, що саме. Але вивчати реформатську теологію, виходячи виключно з її відмінностей від кальвінізму, — це дуже серйозна хиба. Необхідно пам’ятати, що фундамент, на якому вона базується, є фундаментом також для чималої кількості інших християнських конфесій. Тобто наша віра — кафолична.

Крім того, реформатська теологія — євангельська. Це друга її загальна характеристика (після кафоличності). Всі євангельські конфесії в традиційному смислі теж кафоличні. Не всі кафоличні конфесії євангельські, але всі євангельські мають спільне вчення. Не всі євангельські конфесії є пресвітеріанськими, лютеранськими, методистськими тощо. Тобто не всі євангелісти є реформатами, але всі реформати в традиційному розумінні цього слова є євангелістами. Зі всім кафоличним християнством ми маємо спільну спадщину, а зі всіма протестантами — спільну євангельську традицію.

У наш час слово «євангеліст» спричиняє чимало непорозумінь. Питання про те, кого насправді слід вбачати євангелістом, доволі складне. Так було не завжди. Термін «євангеліст» виник під час Реформації. Його почали вживати реформати, бо вони вважали, що завдяки вченню про виправдання тільки вірою вони заново відкривали Благу Вість, тобто Євангеліє Нового Заповіту. А оскільки наріжним каменем суперечок XVI-го століття було вчення про виправдання, почалися дискусії щодо питання «Що таке Євангеліє?» Тому протестанти почали називати себе євангелістами, маючи на увазі, що вони сприйняли Лютерове визначення вчення про виправдання вірою. Як ми знаємо, чимало людей у XVI-му столітті стали на бік Лютера і вбачали його вчення про виправдання біблійним. Цей постулат став відправною точкою багатьох різних традицій. Всі вони мали спільне ядро — переконання, що виправдання можливе тільки вірою і що саме в цьому полягає суть усього Євангелія. Але далі вчення, зумовлені цими традиціями, попрямували в різних напрямах. Вони відрізнялися ставленням до таїнств, управління Церквою та інших вчень, хоча додержувалися вчення про виправдання тільки вірою.

Іншим вченням, спільним для всіх конфесій традиційного євангелізму, було вчення про авторитетність Святого Письма — так зване «Sola Scriptura». Ми розглянемо його пізніше. Історики кажуть, що хоча причиною і предметом суперечок Реформації було вчення про виправдання, формальною її причиною було саме вчення про авторитетність Святого Письма. Повторюю: хоча Реформація й фрагментувалася на численні групи протестантів, серед них спостерігалася згода щодо двох засадничих тез: по-перше, вчення про виправдання тільки вірою, і, по-друге, вчення про авторитетність Святого Письма.

Наразі ми підійшли до третього терміну — «реформатський». Його використання передбачає таксономічні відмінності в теології. Таксономія — це наука класифікування. Найнаочнішою цариною її застосування є біологія. Ми поділяємо всіх живих істот на рослин і тварин. У свою чергу, тварин поділяють за класами, типами, підтипами, видами, підвидами тощо. Серед тварин виокремлюють ссавців, рептилій, хребетних, безхребетних тощо. Досліджуючи світ тварин, ми визначаємо дедалі дрібніші відмінності між ними. Те ж саме ми робимо в теології по відношенню до теологічних традицій. Як я вже зазначав, існує багато груп євангелістських традицій — лютеранська, єпископальна, методистська, баптистська тощо. Всі вони чимось відрізняються одна від одної. Наприклад, лютеранин відрізняється від прихильників інших традицій тим, що визнає певні вчення, характерні для лютеранства. Ці вчення є також євангельськими, і є також кафоличними.

Вчення, які поділяють реформати, не завжди поділяють прихильники інших християнських традицій. Тому, якщо назвати якусь людину реформатом, це обов’язково передбачатиме, що вона визнає суто реформатські вчення, — наприклад, Катехізис Гайдельберґа (Heidelberg Catechism), Бельгійське віросповідання (Belgic Confession), Вестмінстерське віросповідання, і так далі. Крім того, вона матиме спільну євангельську спадщину з іншими віруючими і визнаватиме всі вчення, що базуються на кафоличності. Не слід вважати, що все це, і тільки це, і становить суть реформатської віри, бо вона, хоча й має властивості, притаманні лише їй одній, поділяє багато доктрин з іншими християнами — зі всіма євангелістами і з тими, хто визнає кафоличні істини традиційного християнства.

Далі в цьому курсі лекцій ми ретельно досліджуватимемо ці суто реформатські властивості, якими реформатська теологія відрізняється від великої кількості інших різновидів євангельської і кафоличної теології. Отже, надалі ми розглядатимемо відмінності, не забуваючи про це застереження. Я закликаю вас пам’ятати, що відмінності — це ще не все. Відмінності встановлені на фундаменті кафоличного й євангельського християнства.


[1] В англійській мові слова «католицький» (тобто той, що стосується католицизму) і «кафоличний» (тобто «всеєдиний», «соборний») не розрізняються (catholic). — Прим. пер.